Маріанна Маліна - Via Combusta, або Випалений шлях

— І ці в тебе, — я показав перед собою груди, — теж що треба!

Миша блиснула очима, але удавано нахмурила брови і млосно відказала:

— Який ти невихований! У сімнадцять років уже слід уміти робити жінкам компліменти…

— Та ну! — всміхнувся я. І з цікавістю знову вилупився на неї.— Ну, а що ти тут робиш?

— Ну… — вона, немов соромлячись мого відвертого погляду, скромно опустила очі.— В мене завдання…

Її рука з нафарбованими червоними нігтями потягнулася по коктейль.

— Класні у вас завдання… По барах пиячити… — прокоментував я.

— Та ні,— захитала головою Миша і показала рукою, — я тут з одним приятелем. Він о-он там сидить…

Я подивився на опецькуватого юнака і гмикнув:

— Це що, твій хлопець?

Миша скривилася:

— Ні. Так, однокурсник. Розслабляємося після екзамену. Взагалі-то у мене завдання адаптуватися до життя в Україні. Завести потрібні знайомства… Тож я поки вчусь. В університеті…

— А хтось із наших тут іще є?

Миша заперечливо захитала головою:

— Не знаю… Чула тільки, що нібито Тарапату понизили і перевели працювати в Київ, на побігеньки. Та невдахи мене не цікавлять…

— Тарапата? — я був радий чути це ім’я. І виразно подивився на Мишу. — Лоро, а ти мені не допоможеш його знайти?

— Ну… — Миша хитро зморщила кирпатий носик. — Якщо…

— Якщо що? — всміхнувся я їй у відповідь.

Вона удавано зітхнула:

— Тобі неможливо відмовити… Гаразд, записуй координати.

Ага, кажеш, невдахи тебе не цікавлять. Не така вже ти й проста, якою хочеш видаватися, Мишо…

Я попросив у бармена ручку і нашкрябав номер телефону Тарапати та робочу адресу просто на паперовій серветці.

Миша, покинувши своє питво, весь час загадково дивилася на мене, звабливо усміхаючись та покручуючи в руках своє ідеально біле довге волосся. Потім якось непомітно підсунулася ближче, і я незчувся, як вона опинилася зовсім поряд. Секунда — і Миша тихо і ненав’язливо обвила мене, немов ліана: одна її рука ніжно торкнулася моєї потилиці, а друга обличчя. Я побачив її великі сірі очі з розширеними зіницями і яскраві губи, що пахли суницею, прямо перед собою. Серце в мене забилося швидше. Потім вона несподівано присунулася ще ближче, і через секунду мені нічого не лишалося, як відповісти їй на поцілунок. Серце гупало вже, як навіжене, і я в цю мить був готовий іти за Мишею туди, куди вона накаже.

Та вона так само несподівано відсунулася, і поки я збирав докупи свій палаючий мозок, встигла видобути з маленької шкіряної сумочки люстерко і незворушно підвести губи помадою. Потім підсунула до мого недопитого коктейлю свою серветку, зверхньо посміхнулася до мене, геть очманілого:

— Губи витри!

Поки я незграбно витирав губи, Миша граційно зістрибнула з високого барного стільця і пішла геть, спокусливо похитуючи стегнами.

Деякий час я вражено дивився її услід.

Тарапата стояв і палив у внутрішньому дворику біля дверей офісу. Він був таким, як завжди: з трохи розтріпаним волоссям, неуважливим поглядом і цигаркою в роті. Я підійшов і став перед ним. Усміхнувся:

— Привіт!

— Обранець долі! — Тарапата округлив очі, розквітнув усмішкою і відкинув недопалок. Та вмить спохмурнів: — Як ти мене знайшов?

— За адресою, — незворушно відповів я.

— А хто тебе вивів на мене? — запитав підозріло.

— Миша, — відповів я.

— А-а! Тоді зрозуміло, — Тарапата у ту ж хвилю витяг із кишені чудний прилад з вусиками і діловито кивнув мені: — Ходім!

Ми вийшли на вулицю, де було доволі шумно від людей і машин, що, розбризкуючи грязюку на першу зеленіючу травичку, мчали дорогою повз нас. Тарапата одразу ж заходився водити приладом по мені.

— Миша, кажеш? — протягнув Тарапата, затримав прилад біля лівого боку моєї сорочки і завмер, як кіт, що чатує на здобич. А потім швидким рухом заліз до мене в кишеню і витягнув з неї маленьку, розміром з канцелярську скріпку, штуковину. — Тоді вона тебе ним і нагородила!

— Що це?

— Жуч-чок… — клацнув язиком Тарапата і поклав жучок на долоню.

Я здивовано вирячився на цю маленьку річ. А Тарапата, вільною рукою поправивши на носі окуляри, сказав:

— Недобре, якщо за тобою стежитимуть, — підморгнув мені.— Правда ж, обранець долі?

І підхопивши жучок двома пальцями, витяг із кишені жуйку. Трохи пожував її та, виплюнувши на долоню, повів далі:

— Ну, нічого, ми його от так, — і приліпив жучок жуйкою до капота автомобіля, припаркованого на тротуарі поряд. — От і все!

«Ну ти й падлюка, Миша…» — подумав я.

А Тарапата нарешті розкрив обійми:

— Ну, привіт, обранець долі!

У Тарапати був доволі просторий особистий кабінет, правда, завалений ящиками з паперами. Комп’ютерної техніки теж було вдосталь.

— Робота нуднюща… — сказав він, всідаючись у високе шкіряне крісло. — Треба перевести в цифру всі архівні документи…

Я теж усівся на вельми зручний диванчик, оглянув численні купи паперу і згодився:

— Так… Тобі не позаздриш.

Тарапата відкинувся на спинку крісла і, витягнувши ноги, зручно прилаштував їх на стілець, що стояв поряд, і глянув на мене ясним поглядом:

— Ти не уявляєш, обранцю, як я радий тебе бачити живим та неушкодженим! Після того, що тоді сталося, я вже й