Альберто Войтєх Фріч - Високий Мисливець

Замість відповіді Альваро запитав знову:

— Чи знаєте ви, з якого приводу було влаштовано те урочисте свято і чому індіанці пекли на рожнах цілих биків у шкурах?

— Раз я сам наполягав, щоб свято перенесли з Шуваради в Наліке, то, мабуть, знаю. Це свято обжинків, свято на честь сузір'я Плеяд, яке кадувеї вважають божеством урожаю. Колись, як вони гадають, це божество втілилось у їхнього предка, що навчив кадувеїв вирощувати овочі, фрукти і злаки. Трьома — зернинами квасолі, трьома качанами кукурудзи і трьома гарбузами бог нагодував силу людей, яких скликав на свято народження сина. Це один з найчудовіших міфів, які мені довелося записати у індіанців різних племен.

— А іншої причини це свято не мало?

— Мало, але тільки за збігом обставин. Одночасно святкували весілля меншої дочки Наувільйо.

— І ви кажете про це так спокійно?! Та хіба може бути щось аморальніше? Це ж — злочин, а ви говорите про нього, як про щось дуже звичайне.

— Хіба весілля — аморальність чи злочин?

— Який жах! Дивуюсь, як я взагалі можу розмовляти з вами! Ви справді така зіпсована людина чи тільки вдаєте із себе циніка? У мене є сестра, на якийсь рік старша за Очопану. Вони схожі, мов дві краплі води. На думку, що мою сестру видали б заміж… — Бачачи, як здивовано дивиться на нього Караї, Альваро вигукнув: — Та хіба ви не розумієте, що це дитина?!

— І в цьому ви вбачаєте аморальність? Послухайте, проженіть свого доброго духа, і якнайшвидше! То, мабуть, не добрий, а злий дух спокусив вас засуджувати вчинки людей, навіть не замислившись, чи справедливо ви це робите. Так от: те, що ви вважаєте аморальністю і неприродністю, є насправді настільки морально, що навіть святий Антоній, не кажучи вже про декого з нас, навряд чи здатний на таке. Я був на одному кадувейському весіллі, — нареченій ледве минуло два роки. Що б ви на це сказали? Запам'ятайте, негоже засуджувати звичаї будь-якого народу, якщо глибоко не пізнав їх і не зрозумів. Індіанці кадувеї одружуються з дітьми, щоб виховати з них дружин. Вони живуть разом, довгі роки сплять під однією протимоскітною сіткою, як брат і сестра, аж поки з дитини не виросте жінка. Поміркуйте про це, і, коли зрозумієте, відішліть на пенсію свого доброго духа, і попросіть вибачення у душ померлих кадувеїв за кривду, яку ви їм заподіяли.

— Невже це можливо? — тільки й промовив Альваро. За розмовою вони й не помітили, як під'їхали до мисливського табору.

Коли вершники наблизились до лісочка, назустріч їм вибіг Нене Фіорі, вигукуючи ще здалеку:

— Нарешті ви прибули! Якраз вчасно! Ми збираємося вчинити над ним самосуд! Якби не Отонте, котрий запевняв, що ви от-от приїдете, цей тип уже гойдався б на гілляці, хоч він і має для вас якесь доручення! Ви тільки погляньте, що він витворяє… Але мерщій, якщо хочете застати його живим!

Мисливець скочив з коня і побіг за Фіорі. Те, що він побачив на галявині за табором, було просто неймовірне. Порядна людина ніколи так не вчинила б, особливо ж у джунглях. Караї не вірив власним очам. Якийсь чоловік у мисливському вбранні, неначе щойно знятому з вітрини крамниці, стояв біля коня, міцно прив'язаного коротким поводом до дерева, і щосили бив дрючком нещасну тварину. Чим більше кидався і лютував кінь, тим дужче гамселив його чолов'яга по спині, по ногах і по голові, аж з товстелезної ломаки на всі боки летіли тріски. Бідолашний кінь тремтів усім тілом. Навіть очерствілі серцем мисливці, яких важко чимось зворушити, і ті казали потім, що бачили, як у коня виступили сльози і він намагався сховати голову за деревом. Але жорстокий чоловік на це не зважав і без упину люто бив коня.

— Якийсь ідіот, — мовив Високий Мисливець до Нене. — Мабуть, він несповна розуму.

— Ні, мерзотник, і не я один так думаю. Гляньте на всіх. Я ледве стримав їх до вашого повернення. Адже після того, як дон Пабло поїхав, я став за старшого у таборі.

— Що ви тут робите? — запитав мисливець міського панка із тим спокоєм у голосі, який завжди свідчив про його глибоке хвилювання або гнів.

Чолов'яга витер піт і, глянувши на Караї, почав шукати щось у кишенях.

— Ви, мабуть, той самий мисливець, якого знають під іменем Караї Пуку? Я доктор наук професор Москітінго. У мене є рекомендаційні листи до вас. У них сказано, щоб ви мені служили.

— Я питаю, що ви робите?

— In media res[61], вивчаю життя тварин на волі. Це дуже важливо і для науки, і для всього людства. Розумієте, я, власне, другий Сетон-Томпсон [62] — проводжу наукові спостереження над природою.

— Можна було вибрати і зручніший час для спостережень, але не в тім річ. Я питаю, що ви робите з конем?

— Це кінь зовсім не об'їжджений. Я сказав би, що це одна з тих диких і свавільних тварин, які никають тут по схилах гір. Цікаво, що його природний, може й добрий, норов зіпсувався при першому ж зіткненні з людиною, так само як псується вдача напівцивілізованих дикунів. З часом вони перестають боятися технічних досягнень, розпізнають дошкульні місця цивілізованих людей і роблять для себе основний життєвий висновок: робота — прокляття, отож можна вдаватися до будь-яких хитрощів, аби тільки не працювати і нічим не поступатися задля блага інших.

— Це погляд людини, яка не вміє їздити верхи, проте лінується ходити пішки. Це ваш кінь?

— Ні, не мій. Мені позичили його на прохання дуже поважних осіб, які надають великого значення моїй науковій діяльності. Мені доведеться їздити на ньому цілих чотирнадцять днів, щоб зробити своє діло. А діло в