Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

так і думав. — Похитуючись, підійшов до нижніх залізних дверей і приклав до них вухо. — Собаки, — підтвердив він. — Багато собак. І, здається, ламають двері молотами. — Потім повернувся до середини кімнати. — Це — по нас. А де майор?

— Він кинувся навздогін. — Безнадійний тон Мері виказував її почуття. — Стрибнув на дах вагончика.

— Справді? — Шаффер сприйняв це так, наче в діях Сміта не було нічого незвичайного. — Ну і як?

— Як… — Голос у Мері затремтів, але вона, зібравшись на силі, відповіла: — Вони там схопились, і, здається, хтось упав з дашка. Не знаю, хто.

— То був хтось із тих, — впевнено сказав Шаффер.

— Один із… Звідки ви це знаєте?

— Майори Сміти на цьому світі виходять з води сухими. Цитата з майбутньої місіс Шаффер. Майори Сміти на цьому світі не падають з вагончиків канатки. Цитата з майбутнього чоловіка майбутньої місіс Шаффер.

— Вам покращало, — зауважила Мері. — Але, здається, ви маєте рацію. Хтось усе ще сидить на дашку. І навряд чи там лишився б хтось із тих.

— А звідки ви знаєте, що там хтось сидить?…

— Таж я його бачу! Місяць світить яскраво. Погляньте самі! Шаффер подивився, тоді знесилено провів по обличчю рукою.

— У мене для вас новина, моя люба. Я не бачу навіть цього триклятущого вагончика.

Вагончик був уже за ярдів десять від середнього пілона. Сміт привів у дію запали вибухівки, випроставсь і, тримаючись за канат лівою рукою, став з внутрішнього щодо опори боку. В останню мить він відпустив канат і виставив обидві руки вперед, щоб не так сильно вдаритись об сталеву поперечину. Зустрічний вагончик також був уже біля самісінького пілона. Встигнути перескочити на нього здавалося просто неможливим.

Удар об сталеву поперечину пілона на мить вибив Смітові думки з голови й повітря з легенів. Якби не випростані вперед руки, він напевно позбувся б кількох ребер. Не зважаючи на біль і брак кисню в легенях, Сміт намацав ногами нижню поперечину і, перебираючи руками по верхній, почав посуватися на другий бік пілона. Руки його рухалися швидко, але ноги весь час послизалися на вкритій кригою нижній поперечині. Він дістався ще тільки до середини, коли передній край зустрічного вагончика пірнув під свою поперечину. Вперше за цю ніч Сміт був радий яскравому місячному сяйву. Ще два кроки — і він ухопився лівою рукою за канат, на якому грали місячні відблиски.

Його рвучко стягло з поперечини пілона. Гойднувшись у повітрі, Сміт відчув під ногами дашок вагончика. Тоді відпустив канат, упав на руки й ноги й відразу ж ухопився за опору підвіски. Довго він так і стояв навколішки, жадібно хапаючи ротом повітря. Потім, трохи віддихавшись, ліг на дашок обличчям униз. Від'їхавши від пілона, вагончик почав сильно розгойдуватися. Доти Сміт не повірив би, що людина, отак геть виснажена, здатна втриматися на вкритій кригою поверхні.

Але поволі сили поверталися до нього. Він зморено підвівся, сів і, прихилившись спиною до підвіски, став спостерігати, що діється в долині.

Вагончик, що його щойно залишив Сміт, був уже за п'ятдесят ярдів від найнижчого пілона. Томас із Крістіансеном сиділи спина до спини на підлозі, і Крістіансен намагався перев'язати свою поранену руку. Передні й задні дверцята були все ще відчинені. Те, що жоден із них так і не наважився підійти до краю вагончика й причинити їх, свідчило про повагу, яку в них викликав Сміт.

Раптом на дашку щось сліпуче спалахнуло, і майже водночас пролунали два вибухи. Дві з чотирьох опор підвіски тріснули, і вагончик, задерши передній край угору, повис на решті двох.

Крістіансен сповз нахиленою підлогою до задніх дверцят. Він ще відчайдушно спробував за щось ухопитися, але зробити це пораненою рукою йому не пощастило. Він нечутно випав крізь отвір і так само нечутно полетів униз на скелі.

Томас, маючи дві здорові руки й швидшу реакцію, врятувався — та лише на кілька хвилин. Він поглянув угору й побачив, що кріплення двох уцілілих опор підвіски, не розрахованих на таке навантаження, ось-ось вирветься. Перехилений тепер під кутом сорок п'ять градусів вагончик майже торкався переднім краєм канату. Томас поповз вгору до розчинених дверцят. Він ще встиг ухопити обіруч канат за хвилю до того, як кріпильні гвинти зі скреготом переламалися, й вагончик, перекидаючись у повітрі, полетів униз.

Канат, від якого раптово відпала така вага, шалено завібрував, але Томас на ньому все ж таки втримався. Він озирнувсь — і за фут від себе побачив поперечину нижнього пілона. На обличчі його застиг вираз жаху. Руки ще міцніше вчепилися в канат. А вже за мить рук там не було — тільки сталева поперечина, канат та довгий крик у темряві.

Тим часом другий вагончик наближався до горішньої станції. Смітові не було видно східного крила замку, але густий дим, який стелився тепер над долиною, свідчив, що пожежа ще не вщухла. Ця димова завіса рано чи пізно мала викликати занепокоєння в селі й у казармах. Так само, як і приглушені вибухи, що час від часу долинали з замку.

Коли дашок вагончика порівнявся з підлогою станції, Сміт із полегкістю зітхнув, побачивши біля пульта управління канаткою Шаффера. Щоправда, Шаффера вельми потовченого, з обличчям, заюшеним кров'ю; рухи його були не зовсім упевнені, погляд блукав, однак лейтенант, без сумніву, був живий і готовий діяти. Сміт відчув, як до нього знову повертається впевненість: доти він не усвідомлював, як його доля залежить від цього американця, але тепер, коли Шаффер знов опинився поруч, спинити їх двох було вельми важко.

Потім Сміт поглянув на дах станції. Мері й Карнебі-Джонс усе ще стояли там, притиснувшися спинами до замкового муру. Сміт помахав їм рукою, але вони не відповіли жодним порухом. Очевидно, подумав Сміт, прибульців з того світу не вітають помахом руки…

Шаффер, хоч він усе ще погано бачив і рухи його були не зовсім скоординовані, плавно зупинив вагончика саме тоді, коли підвіска порівнялася з дахом станції. Спершу Мері, а за нею й Джонс спустилися нейлоновою линвою