Джеремі Макбрайд - Європейська конвенція з прав людини та кримінальний процес

«Ве проти Австрії» (Weh v Austria), 38544/97, 8 квітня 2004 року.

54. Немає ніяких ознак того, що це так «суттєво позначилося» на заявникові, щоб вважати його тим, кому висунули «обвинувачення» — в його автономному значенні за змістом пункту 1 статті 6 — у злочинному перевищенні дозволеної швидкості руху ... Від нього вимагали надати інформацію як від зареєстрованого власника автомобіля. Більше того, він мав повідомити простий факт — а саме: хто був за кермом його автомобіля, і така інформація не мала характеру обвинувачення.

55. Окрім того, хоча насправді це не є вирішальним, Суд зауважує, що заявник не відмовлявся надати інформацію, але доводив свою невинуватість, заявляючи органам, що за кермом автомобіля на той час перебувала третя особа. Його покарали відповідно до частини 2 статті 103 Закону про автотранспортні засоби лише на підставі того, що він повідомив неточну інформацію, не зазначивши повну адресу особи. Він ніколи не стверджував ані в ході провадження в національних органах, ані в Суді, що він керував автомобілем на момент вчинення правопорушення.

56. Суд ... вважає, що в цій справі зв’язок між обов’язком заявника, згідно з пунктом 2 статті 130 Закону про автотранспортні засоби, повідомити персональні дані водія, який керував його автомобілем, і можливим його кримінальним переслідуванням за перевищення дозволеної швидкості залишається віддаленим і гіпотетичним. Однак без достатньо конкретного зв’язку з цим кримінальним переслідуванням застосування примусових повноважень (тобто накладення штрафу) задля отримання інформації не викликає спірного питання щодо права заявника зберігати мовчанку та привілею проти самообвинувачення.

«О’Галлоран і Френсіс проти Сполученого Королівства» (O’Halloran and Francis v United Kingdom) [GC], 15809/02 і 25624/02, 29 червня 2007 року.

57. ... Примус застосовано в зв’язку зі статтею 172 Закону про дорожній рух, яка покладає окремий обов’язок на зареєстрованого власника транспортного засобу за певних обставин надавати інформацію щодо водія цього засобу. Можна вважати, що ті, хто вирішує тримати легковий автомобіль і керувати ним, беруть на себе певні обов’язки і зобов’язання в рамках режиму регулювання, що стосується автотранспортних засобів, і в правовій системі Сполученого Королівства ці обов’язки охоплюють і зобов’язання в разі наявності підозр у вчиненні порушення правил дорожнього руху надати уповноваженим органам відомості про особу водія, який керував на той час автомобілем.

58. Ще одним елементом примусу, застосованого в цій справі, є обмежений характер розслідування, яке була вповноважена проводити поліція. Частину (2)(а) статті 172 застосовують тільки в тих випадках, коли водій транспортного засобу, як вважають, вчинив відповідне правопорушення, а також дозволяє поліції вимагати відомостей тільки «щодо особи водія»... Крім того, ... стаття 172 не дає санкції на тривале допитування щодо обставини, що, як стверджується, спричинили кримінальний злочин, а покарання, передбачене за відмову відповідати, є «помірним і не пов’язаним з позбавленням волі».

59. ... Щодо випадків застосування примусових заходів відповідно до статті 172 Закону 1988 року Суд зазначає, що, згідно з частиною 4 статті 172, не є правопорушенням дії, передбачені в частині (2)(а)статті 172, якщо власник транспортному засобу доведе, що він не знав і не міг, виявляючи розумну обачність, знати, хто був водієм транспортного засобу. Отже, це правопорушення не передбачає абсолютної відповідальності, а ризик дістати неправдиві зізнання є незначним.

60. Що ж до того, як були використані отримані свідчення, то заява пана О’Галлорана про те, що водієм його машини був він, була прийнята як доказ цього факту на підставі частини 1 статті 12 Закону про порушників правил дорожнього руху 1988 року..., і він був законно засуджений за перевищення дозволеної швидкості. Органам обвинувачення треба було ще довести, не маючи обґрунтованого сумніву, факт учинення правопорушення в звичайному порядку, в тому числі з дотриманням гарантій проти використання ненадійних доказів і доказів, отриманих під тиском або внаслідок інших неправомірних засобів (проте не враховуючи опротестування прийнятності свідчень відповідно до статті 172), до того ж обвинувачуваний міг би, якщо побажає, свідчити і викликати свідків. Знову ж таки ... особа водія є лише однією ознакою складу такого правопорушення як перевищення дозволеноїшвидкості, і в основному провадженні немає й мови про засудження винятково на підставі інформації, отриманої згідно з частиною (2)(а) статті 172.

61. Оскільки пан Френсіс відмовився свідчити, то їх не можна було використати в основному провадженні, власне, основне провадження навіть і не розпочинали. Питання про використання свідчень у кримінальному процесі не виникало, бо його відмову свідчити не використовували як доказ: сама вона є складом злочину...

62. Зважаючи на всі обставини справи, разом з особливим характером спірного режиму регулювання та обмеженим характером інформації, надання якої вимагали у попередженні за статтею 172 Закону про дорожній рух 1988 року, Суд вважає, що основа права заявників зберігати мовчанку і їхнього привілею проти самообвинувачення не була позбавлена юридичної сили.

«Воскейл проти Нідерландів» (Voskuil v Netherlands), 64752/01, 22 листопада 2007 року.

66. ... Заявник був зобов’язаний назвати своє джерело з двох причин: по-перше, щоб захистити доброчесність поліції Амстердама, а по-друге, щоб забезпечити обвинуваченим справедливість судового розгляду...

67. Суд не бачить необхідності розглядати у зв’язку з цим питання про те, чи може за якихось умов обов’язок Договірної Сторони забезпечити справедливий судовий розгляд виправдати примушування журналіста розкрити своє джерело. Хоч би якою потенційно важливою для кримінального провадження була інформація, яку апеляційний суд прагнув одержати від заявника, ніщо йому не заважало розглянути по суті обвинувачення, висунуті трьом підсудним. Він, як видається, мав можливість використати свідчення інших свідків замість інформації, яку він прагнув отримати від заявника... Отже, ця підстава, висунута для обґрунтування оскарженого втручання, не була значущою для справи.

«З. проти Фінляндії» (Z v Finland), 22009/93,