Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

Рук спробував заговорити.

— Маґда. — прошепотів він, ледь ворушачи смажними губами. І ту ж мить очі йому заплющились.

— Руку! — зашепотіла дівчина зі сльозами на очах. — Ми зі Стобом вибираємося завтра в наші трактатні мандрівки. — І розридалася. — Ох, Стобе! — вигукнула вона. — Гадаєш, він коли-небудь нас почує?

— Він — боєць, — долинув Стобів грубуватий голос. — Він не здасться… Та й Щип робить усе можливе. Ходімо! Хай відпочиває.

Двоє підмайстрів підвелися, щоб іти.

— Хай щастить тобі, Руку! — мовили вони тихо. Рукові повіки затремтіли. Він відчув легкий цілунок на своєму гарячому чолі, — доторк вуст був прохолодний і сухий, — а ще — сосновий дух густого Маґдиного волосся. Яке важке, неймовірно важке його тіло!

Клацнула клямка — то зачинилися двері. Рук знову лишився на самоті.

На зміну ночі прийшов день, знову настала ніч. Знову й знову, коли вечоріло, коли, ллючися знадвору, тьмяніло молочне світло, являвся старий-престарий веретенник і засвічував каганця. Він купав Рука і закутував у ковдру; давав під язика краплі якихось чудодійних ліків і тулив олійно-трав’яні масті до жахливої рани, накладаючи на неї свіжі пов’язки з якоїсь тонесенької тканини.

Іноді Рук прокидався і бачив: коло нього метушливо клопочеться Щип, але здебільшого, коли веретенник його ніжно доглядав, він спав.

— Руку! Ти мене чуєш?

Рук розплющив очі. Він упізнав знайомий голос.

— Це я, Ксант, Руку.

— Ксант? — перепитав він пошепки і скривився від пекучого болю, що перебіг по руці від плеча до пальців.

Разом з ним скривився і Ксант. Його обличчя було бліде і спотворене мукою, а темні, глибоко запалі очі ще ніколи не виглядали такими зацькованими. Він відгорнув стріху навислого над чолом чуба і ступив ще крок до ліжка. Каганець у його руці хилитався туди-сюди.

— Я прийшов сказати «до побачення», Руку, — промовив він.

— До побачення, — тихою луною озвався Рук. — І ти також? Маґда й Стоб…

— Маґда й Стоб! — гірко засміявся Ксант. — Як я їм заздрю! — І вхопив голову в руки. — Плакала моя трактатна подорож, Руку. Моя стежка веде геть від Темнолісу — назад до Нового Санктафраксу.

— Нового Санктафраксу? — Рук силкувався зібрати думки докупи. Чи воно й справді щось таке коїться — а чи те все гарячкова маячня? — Але чому, Ксанте? — промурмотів він.

Гість відвернувся, і в сутінках Рук міг розрізнити лише його згорблені плечі. Коли ж той знову заговорив, голос його був тихий і зраджував хвилювання.

— Ти був мені добрим другом, Руку Човноводе, — мовив Ксант. — Коли інші просто не помічали мене чи брали на глузи, ти був біля мене, боронив, підбадьорював. — І, повагавшись, додав: — А я відплатив за твою дружбу неправдою і зрадою.

— Але… але як? — перепитав Рук. — Я не розумію.

— Я шпиг, Руку, — зізнався Ксант. — Я служу Орбіксові Ксаксісу, Найвищому Сторожеві Ночі. А Бібліотекарські Лицарі — мої вороги. — Очі його прищулилися. — Як ти гадаєш, чому жодна група підмайстрів не досягла Озерного приплаву після мого прибуття сюди? Бо то я виказав їх, Руку. А звідки гобліни з Ливарної галявини довідалися, що Варіс Лодд збирається до них у гості, га? Вони довідалися, бо то я наставив ту пастку, еге ж! Ох, але ж, Руку… — Ксант повернувся обличчям до Рука і став навколішки біля ліжка. Схвильовано схопив руку недужого тремтячими долонями. — Коли б я знав, що ти… один із єдиних двох людей, яких я будь-коли називав своїми друзями… що ти збираєшся летіти в ту виправу, я б застеріг тебе, Руку. Ти повинен мені вірити!

Хворий забрав свою руку.

— Ти? Ти нас зрадив? — кволим голосом промовив він. — Після всього, що ми пережили разом… Ох, Ксанте, як ти міг?

— Бо я належу до Сторожів Ночі, — гірко пояснив Ксант. — Вони володіють мною, моїм тілом і душею. Попри всі свої намагання я нічого не вдію — нікуди від них не дінуся. Гадаєш, я б не зостався ліпше тут, у цьому чудовому Темнолісі, якби мав таку змогу? — Він похитав головою. — Це неможливо, Руку. Я задалеко зайшов. Я заподіяв забагато шкоди. І тому не можу лишитися. — Він зітхнув. — Я такий самий в’язень Вежі ночі, як і мій друг Кулькап, до якого я мушу тепер повернутися.

Рук вдивлявся у Ксанта крізь приплющені повіки. У скронях йому стугоніло, зір застилало імлою.

— Саме Кулькап перший нарозказував мені всякої всячини про Темноліс та про свої пригоди з другом Живчиком, небесним піратом, — провадив Ксант. — То через нього мені довелося припхатись аж сюди, щоб побачити те все на власні очі, хоча для цього був тільки один-однісінький спосіб: стати шпигом. — Він знічено встромив очі в підлогу. — Певне, я зрадив вас обох.

Рук відвернувся. Лихоманка поверталася, та ще й з якою лютою силою! Ксант — зрадник? Рук не хотів вірити, що це правда. Ксант — його друг. Глибокий туск змішався з болем від рани, тіні довкола його постелі згусли, потемніли. Рук заплющився і дозволив хвилям лихоманки затопити себе.

Ксант глянув на сонного і напнув ковдру йому на плечі.

— Прощавай, Руку! — мовив він. — Навряд чи наші з тобою стежки зійдуться ще коли-небудь.

Ступив крок назад, відвернувся і необзир вийшов у круглі двері.

Тремтячими від хвилювання пальцями, Рук надяг свій цупкий зелений літунський костюм, підперезався поясом із кинджалом та сокиркою, підв’язав Феліксового меча, закинув за плечі невеличкі сакви з харчами і почав спускатися вежовими східцями. Хоча він ще не зміцнів остаточно і мав бліде, зболене обличчя, але головне було те, що він, із Щиповою допомогою, зумів подужати кляту гоблінівську трутизну. І тепер — за два тижні після відбуття Стоба та Маґди — настала його черга вирушати у свою власну трактатну подорож.

Варіс Лодд, стоячи біля підніжжя вежі, привітала його.

— Часами, — призналася вона, — я сумнівалася, чи цей