Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

Айвазовського? Нормальний же був пацан. Ось він ці теми фільтрував. Побачиш ще, передай низький уклін за мімозу, він зрозуміє. Вчасно він тоді, перед самим восьмим березня, за пивом бовкнув. Я цілий пароплав мімози тоді з Батумі пригнав, усі гроші вклав, наші дивилися на мене, як на ідіота. А ми — колону фур на Київ. Трійний підйом після всіх транспортних витрат і непоняток. Головне — встигли до світлого жіночого свята. Ггггг. Спасибі Кларі Цеткін.

— Тобто, ми отак з тобою на пиві попащекували, а ти наступного ранку взяв і відправив пароплав за мімозою?

— Сюжет ще крутіший. У мене ОС-1 уже в Батумі без вантажу застрягла. Маю таку постійну проблему. Ну, від нас на Грузію — зрозуміло. Завжди самі ж грузини везуть як не цукор, то борошно, весь рік, не прогадаєш. Жерти ж їм щось треба. Отримав гроші за фрахт ще в Феодосії в конторі й не переймаєшся. А назад, окрім мандаринового сезону, їдуть хіба що біженці на автівках. Накидаєш на палубу десять автівок, пасажирів у кают-компанію пустиш пересидіти перехід, а трюм завжди порожній. Ну, серце ж кров’ю обливається. Тож я наступного дня телефоном замовив одному батумському бічо вісімдесят тонн мімози, сам прилетів літаком через Москву. ЯК-42 літає. Прикольний, до речі, в Батумі аеродром. Перед тим, як прийняти борт, диспетчер сідає на велосипед і розганяє корів зі злітної смуги. Священна тварина. Просто тобі, як в Індії, ги. В Москву їхав поїздом з великою сумою грошей, і мене намагалися викинути з поїзда, та що там намагалися, викинули, тільки грошей у багажі не знайшли. Я їх у шкарпетках ховав, не здогадалися. Пішов у лінійний відділ міліції, багаж на наступній станції зняли, менти теж про шкарпетки не здогадалися, самі офігіли, посадили на наступний поїзд, майже не запізнився. До речі, про саму поїздку з грошима знали лише троє наших з фірми. Ось як це розуміти? Так, люди — свині. І доводиться з цим миритися. Бо працювати буде ні з ким. Але і це ще не всі пригоди.

— Зачекай, я записую, — як Шурик у кіно, перебив я, ми зареготали і випили по третій.

Зараз молодь не розуміє вже в своїй більшості цих радянських мемів. Ну, і чудово. Шашлик все ще не несли, але вже принесли два пучки кіндзи.

— Той батоно, якому я замовляв мімозу, працював чиновником чи то у міськвно, чи райвно, чи як там у них називається в республіці Аджарія, вигнав на збір квітів ні в чому не винних педагогів і дітей з кількох шкіл, історія набула розголосу в пресі. До речі, щоб ти знав, це не мімоза, це акація такого сорту, теж тропічний кущ, але акація. Плутанина в назвах. Справжня мімоза росте тільки у тропіках і згортає листя від дотику, дуже ніжна, тому й отримала таку назву. Цей сорт на Кавказ завезло чи то російське, чи то грузинське дворянство з Ніцци, де її французи вдало акліматизували. Але квітла вона, за звичкою, як у Південній півкулі, взимку. Чому й набула популярності. Програвся ти такий взимку на рулетці в Монте-Карло вщент, а тобі такий букет мімози втішний і шампанського. Життя вдалося. В нас вона прижилася тільки на Кавказі. Бачиш, скільки корисного можна дізнатися з грузинських газет, які пишуть про тебе викривальні статті? Одне слово, коли прийшла черга вантажити пароплав, під рибним портом стояли в пікеті усі батумські «зелені», чоловік триста, з плакатами і вувузелами, протестували проти нищення кавказької природи. Добре, що вони запізнилися, судно ми завантажили ще вночі, ректальний барометр не підкачав, відчував, що щось тут буде. Розказав усім своїм матросам і капітанові, хто тут головний, з усіма посрався, та вийшло, що недарма. Але вже портовий нагляд відхід побоявся давати з усіма цими демонстраціями і демаршами. Мій грузинський компаньйон махнув рукою, мовляв, Єгоре, рубай кінці, на мою голову, все потім порішаю, тільки вийди вже з порту від телекамер. Нас уже в Тбілісі показують. Не віриш? Як у кіно. Сокирою швартови рубав сам, бо весь причал був у цих «зелених».

— А водички в тебе можна попросити? — спитав Єгор у мангальника. — Ні, не «Боржомі». «Колотаурі», якщо є, — мангальник подивився на нас з повагою і ледь не козирнув. Мабуть, Єгор був першим, хто знав, що не вся грузинська вода — «Боржомі».

— Ти думаєш — це все? Справжні пригоди почалися тільки в Україні. Ну, з кримськими бандюками в нас все ясно, в них принципи — десять відсотків вантажу віддай, і не май клопоту. Натурою. Привіз десять тонн мандаринів — одну відвантаж, самі приїдуть заберуть. Зловив центнер хамси — віддай десять кіло. На пиво хлопці сходять. Вони ріпи почухали, що їм з цією мімозою тепер робити, повний же пароплав прийшов, але хіба то мої проблеми? Головне, до Перекопу жоден собака на нас не гавкнув, колона пройшла, як ніж крізь масло. А ось вже на материку… Ну, ми хлопці досвідчені, ми коли цукор там чи тарілки возили, пускали поперед колони завжди легковика з флотською переносною рацією, у водил теж рації в кабінах. Легковик перехрестя перевірить, чи чисто, потім колона рухається. Сам знаєш, які часи. Отож піймали нас вже тільки на одеській трасі. Та страх Господень. З автоматами, в броніках, у балаклавах, мордами в асфальт, всі діла. Зловили контрабандистів. Вони навіть вже з телеоператором були, так у телевізор і потрапило потім, ніхто не спростував. Це теж про журналістику, але вже нашу. Припинили діяльність злочинного угруповання. Але відігнали камази на режимний склад, вивантажили — яка зброя, наркотики, сало? — сама мімоза. Документи всі в порядку, все розмитнено і навіть фітосанітарний контроль пройшли. Нема за що нас тримати. Ну, могли б і місяць мурижити, звісно, довелося посприяти справедливості матеріально. Майже дві доби втратив на цю катавасію. Старший групи, коли відпускав, сказав: «Подякуйте своїм доброзичливцям». Кажу ж тобі, свині люди. Але працювати буде ні з ким. Часу розбиратися не було, мені до шостого березня в Києві треба вантаж здати. Його ж ще в целофан загорнути і по точках розвезти. Але це вже не мій головний біль був. Я гуртом здавав. І встиг, здав. Без пригод. Трійний