Софія Парфанович - Чарівна діброва

Ідемо далі на терен Зеленого Яру. Ігор — пластун і дуже зацікавлений пластовим приміщенням. Добре, що ще декілька шатер стоїть поруч будиночків, а то не було б чим дуже похвалитися. Ігор оглядає шатра, положення таборів і каже:

— Голи кав! — не знаю, чи на знак подиву, чи так собі під носом.

— Колись тут стануть гарні, модерні будинки… як будуть гроші.

— Є.

— Нема. Тобто, люди, може, мають, а Пласт — ні.

— Є.

— Ігорю, перестань єкати!

Наше мале, але мальовниче озеро будить у Ігоря щире захоплення. Розглядає його простір та міркує, скільки часу треба, щоб його переплисти вздовж. Для такого плавця, як він, Чорноморець — це ніяке завдання. Розказує, як христили його Чорноморці, наказуючи не лише поночі стрибати в воду з високого дерева, але ще й обпливти озеро довкруги тому, що він такий чудовий плавець. Потім приглядається до табунця рибок, що зараз же підпливли до помосту, ласі на якусь дурничку.

— Голи смоук! Алеж тут багато риб!

— То малі синьоплавці — назвім так оцих блю ґілс. Вони майже непомітні в темній воді, якби не легкий рух аквамариновосиніх плавців. Їх ловлять рибалки на принаду для більших риб і шмаркачі (хай вибачать за таку назву), і не розумію, навіщо їм той дріб’язок.

— А я, тітко, приїду сюди з вудкою і всім, що треба, наловлю їх, а потім вживатиму як принаду для ловлення великих. Бо як є малі, мусять бути й великі риби. Але акул тут немає?

Ігор забуває, що це озерце, а не океан. Він бо страшенно боїться акул. Тож розказує, як рибалив в Атлянтику, як зловилися дві малі акули, і які мають гострі зуби, і як його товариш зараз же покраяв їх та вживав як принаду.

Згадуємо Гемінгвея та його «Старик і море». На щастя, в Діброві немає акул.

— Зате маємо черепах. Два роди: одні бурі, болотяні, а другі з помаранчовими плямами на підбитті.

Це зацікавлює Ігоря.

— Голи смоук! Може, нам вдалося б зловити черепаху, я взяв би з собою і годував.

На жаль, черепахи не показуються. Хто зна, чи не запорпались вони в болото та не збираються спати. Це ж осінь. Обіцяю, що перша черепаха, яку побачу, буде його. Поштою легко післати, бо ця худоба може не їсти тижнями й місяцями, а для віддихання пороблю в коробці дірки. Це заспокоює мого товариша, і на його обличчі появляється мила усмішка. Він бо, хоч вже ніби й зріла людина, то в нього багато дитячого. Може, як у не одного з нас.

— З цього помосту стрибають у воду пластуни, очевидно, молоді. І можна тут побачити немало гарних дівчат, як вигріваються на сонці, наче кольорові стрекози-коники.

— Голи смоук! — захоплюється знавець і цього роду «худоби».

Ідемо стежечкою до пляжі, я розказую йому про життя тварин і рослин, а він мені — про дівчат та про свої подвиги. Скільки в цьому правди, а скільки побрехеньки — хто його знає.

Порожній берег дрімає під осіннім небом. Десь наче підпливло озеро, пісок і намул видно на дні. Усунули теж і бої, зроблені з пластикових пляшок — вони визначали, доки вільно дітям купатися. Без них наче пусто стало на озері.

— Це нова дорога. Її зробив контрактор, що працював при цій пляжі. Колись він її таки закінчить… Але я люблю цю доріжку: вона м’яка, піскова і вибігає гарним луком з-поміж хащі й мочару на надозерний берег.

— Тут гарно, тут таки зовсім гарно!

Ігор бувалий. Назви Бобрівка, Союзівка, Гантер, оселя така то й така то — все це вживає часто для порівняння. І таки наша Діброва йому дуже до вподоби. Вирішує приїхати в наступному році, може, навіть з батьком. Але батько привик до люксусу — слово, яке Ігор часто вживає, так часто, як оті вигуки — і не відомо, як він тут почувався б.

— Бачиш тут праворуч дві шіпки: поверховий стіжок і цю малу кучку? Це — нові мрії. Мої та одного інженера, що є в управі Діброви. Одного дня… із стіжка постане павільйон для танців унизу, а нагорі — бар і буфет, склепок із пам’ятками й книжками (як от «Люблю Діброву») — коротко: місце розваги для ніг, шлунка й ума. Справа тільки в грошах, а також і в руках до праці. Колись, як я працювала за фахом, я хотіла дати гроші, а тепер мені надто тяжко. А рук ні тоді не було, ні тепер нема.

На Берег Мрійників уже їдемо