Софія Парфанович - Чарівна діброва

відлучилося кілька птиць, і вони стали падати на Андрієву ділянку. Там і захопила їх ніч. З Ігорем по Діброві

— Голи смоук, тітко, а Діброва дуже файна! А я гадав, що це все твої видумки, — так Ігор, що приїхав із культурного Сходу (Америки) на наш Середній, не зовсім дикий Захід, і заздалегідь замовив собі відвідини Діброви.

— Я дуже рада, що тобі подобається. Я боялася, що не найдеш у ній нічого гарного, ані цікавого, і тому заздалегідь тебе попередила, що в Діброві немає нічого особливого.

Ми приїхали в будень, і на Діброві панувала тиша. Її я найбільше люблю, і мій співрозмовець теж зразу її помітив. Врешті, як і всі читачі моєї книжки, рад був би познайомитися з персонажами, а ту, як на біду, ніде ні сліду Петра, ніде гостей, мови немає про тарахкавців, ракунів і іншу дібров’яну «худобу». Єдине, що можна було найти — мрії. Мої й не мої. Може, мрії усіх нас, що їздять на Діброву.

Я показала своякові адміністраційний будинок, очевидно, тільки зверху, бо, як відомо, — ні Петра, ні ключа. Те саме й щодо мотелю. І розказала, як він постав з возівні, і показала йому вид з ганку. Вид на озеро, ліс і на другий берег.

— Джі, тітко, тут гарно! — заявив Ігор. Треба знати, що він говорить дуже гарно й чисто по-українському, ніколи не мішає чужих слів, але такі слівця подиву чи виклику присвоїв собі в школі і не може від них відвикнути.

— Праворуч від будинку бачиш два деревцятка, загороджені кілками: це — секвої, що їх я привезла з Каліфорнії. Тепер мучуся з ними, пробую, як би їм догодити, як би їх призвичаїти до нашого клімату й ґрунту.

Але, як бачиш, одно краще, зеленіше, а у другого жовкнуть кінці гілок. Завтра приїду й пересаджу їх, на зиму підуть до хати, бо попередні, які я висадила на узбіччі, померзли чи повсихали. Але моя мрія — мати в Діброві секвою і всім доказати, що вона не мусить жити на Заході.

— То ледве чи тобі вдасться. Є така наука, екологія, що вчить про значення середовища для тварин і рослин. Його змінити неможливо, зате гатунки до нього або привикають і заакліматизовуються, або вигибають.

Треба знати, що Ігор — природник.

Ішли далі доріжкою. Обабіч пишно зеленіли дерева, пахнули розігріті смереки і пташок кував-насвистував у їхньому чатинні.

— Бачиш ті два будиночки на узбіччі? Там я жила, коли вони ще не були готові і крізь діри в підлозі приходила до мене всіляка дібров’яна худоба.

— Ха, ха, ха! — сміявся Ігор. — Ти знаменита з своєю худобою! Я читав про неї в книжці, але вивірку, зайчика й джмеля тяжко назвати худобою. Але ти маєш милий спосіб називати все живе худобою. Так от, наприклад, свої африканські фіялки, такі ніжні й вразливі, ти теж називаєш худобою. По-чеськи худоба — біднота, скажімо, маленька особиста власність.

— А тут, праворуч, рядом із цими будиночками будуємо новий мотель.

— Є.

— Ігорю, не єкай!

— Ой, тітко, я так привик у школі і тепер тяжко відвикнути. Та для твоєї приємности старатимусь.

Далі ми йшли доріжкою, при якій напис: «10 майлс пер аур» і «уан вей», і я показувала йому спортовий майдан, зарослий травою, місце, де паркують пікнікарі, та нашу гордість — камінь і дуб Шевченка.

— Камінь малий, а дуб підсихає, — заявив авторитетно мій товариш. — Але знімки собі тут поробимо, щоб була пам’ятка.

Фотографує спочатку він мене, а потім я його — обидвоє обіпершись на камінь Шевченка.

— З цієї ступениці гримлять гучні патріотичні промови або в жовто-блакитне одягнена оркестра дує твісти, степси і чача.

— Голи смоук!

«В Пласті росте новий люд»

— У цьому павільйончику танцюють. Він малий, але для теперішніх танців не треба місця. Як відомо, вистачить місця, якщо пара має де хитатися та тертися.

— Є.

— А тут буфет. У ньому пані продають вареники, голубці і ковбасу з капустою.

Як відомо, це національні страви, а ми патріотичний народ, навіть коли йдеться про шлунок.

— Є.

— Ігорю, перестань єкати!