Оксана Іванівна Думанська - Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1

 рибуття до З'єдинених Держав було для Збишека, Луїзи та Едмона небезпечним, про що вони здогадалися випадково, коли наткнулися на прихований вантаж безсумнівної контрабанди. Це був алкоголь, на який чекали поважні добродії американської суспільности.

— Та вони — звичайні пачкарі[73], а вдають розвагу для панночок! — вибухнув Циганєвич.

— Ц-с-с-с! — застерегла Луїза.

— Ми можемо втрапити в халепу, — стурбовано промовив Едмон, намацуючи в кишені хустинку з рожевою перлою.

— То що — стрибнути і попливти до найближчого берега? — ніяк не вгамовувався Збишек. — Я знав такого ідійота, який одного року на Різдво перепливав Сену, а другого — Рейн. Але ж то були ріки!

Луїза напружила свої ще дитинячі мізки.

— Що Бог не робить — усе на краще, — сказала вона поважно, очікуючи підтримки якщо не від Збишека, то від Едмона. Але чоловіки її не почули.

— Підемо на перемовини! — вирішив британський злодій. — І що ти йому скажеш? — здивувався Циганєвич.

— То вже моє діло...

Капітан, чоловік ведмежої постави і такої ж сили, зверхньо поглянув на низькорослого пасажира, що посмів звернутися в годину його законного відпочинку по обіді, переконавши матроса на вахті в нагальності справи.

— Прошу вас вислухати.

Капітан позіхнув на всю пащу і аж головою закрутив.

— В чому річ?

— Ті двоє — втікачі з в'язниці. Вони самі загрожені і нас потягнуть за собою. Небезпечно...

Морський ведмідь, тобто вовк, скривився, ніби взяв на зуби цілу цитрину, та зразу ж і збайдужів до новини.

— Рибам не варто дбати про вечерю!

— Що ви таке кажете? Не беріть гріха на душу! Краще висадіть їх у човна, щоб вони самі допливли до берега. І я з ними...

— Чого це ти корчиш доброго самарянина?

— Люди ж... Шкода...

— І будеш задля них ризикувати? Тут якесь обманство! Прилізли на шварц, винюхали, що діється, а зараз намастили п'яти салом?

— Ваші підозри безпідставні! — обурився Едмон. — Я просто застеріг!

— Слухай, чоловіче! Я не вперше бачу фацета[74] — краще кажи правду: чого ти сам боїшся?

— У мене фальшиві документи, — збрехав і бровою не повів королівський підданий.

— І доляри теж?

— Ні, доляри справжні.

— То хто з вас більше загрожений: ти чи ті двоє?

Едмон знизав плечима.

— Тоді доведеться в першому ж порту здати вас поліції...

Тепер вони знову сиділи у трюмі. Збишеку зв'язали не лише руки, а й ноги, і зденервований атлет безперестанку посилав прокльони підступному капітану, щоб він найшвидше позбувся ознак належности до чоловічої когорти внаслідок аматорської операції сміливої кобіти.

Луїза схлипувала. Едмон міркував, що йому дорожче: перла чи життя. І таки переконався, що у випадку затримання поліцією все одно викриють справжню причину його втечі за океан, перлу сконфіскують, а його кинуть до цюпи.

Як тільки Циганєвич зробив павзу, земляк патера Брауна і Шерльока Гольмса[75] сказав:

— У мене є пропозиція!

Тут Збишек взагалі знавіснів.

— Ще одна? Ти вже ходив до капітана — і що? Ми тепер (тут пішла ціла низка слів, від яких аж дерева гнуться) нюхаємо послід корабельних пацюків, а попереду уже дзвенять кайданки!

— Ти вислухай!

— О, яке довір'я! Чого ж ти не зробив цього пів дня тому? І що запропонуєш? Зубами перегризти мотузки, твоєю дурною головою пробити ляду і вискочити на палубу з криками: «Це пограбування!»?

— Ні, — смиренно промовив Едмон. — Я віддам капітанові свою коштовність. Це майже п'ять тисяч долярів.

— Діамант? — поцікавилася Луїза.

— Це коштовний камінь, — ухильно сказав Едмон. — Проситиму не за себе — за нас трьох.

— Ви справжній джентльмен! — поспішила з вдячними словами молода бранка.

— А що від нас за таку послугу? — спитав бувалий у бувальцях Циганєвич.

— Пусте!

В голосі британця не