Вільям Кент Крюгер - Звичайна вдячність

Я стояв і чекав у невеличкій черзі, аж раптом побачив, як Морріс Інґдал виходить з намету. Він був сам, сьорбав пиво, через краї склянки роздивлявся натовп — так, ніби хотів усіх нас повбивати. Я повернувся спиною і, щойно звільнили вбиральню, залетів усередину. Швиденько впорався зі своїми справами і, хоча стояв огиднючий запах, вирішив перечекати кілька хвилин, поки Інґдал не зникне. Коли виходив, чоловік з п’ятирічною дитиною, яка у відчаї трималася за низ живота, ледве не збив мене з ніг. Оглянув усе довкола й полегшено зітхнув: від Морріса і сліду не лишилося.

Коли повернувся, помітив, що поруч із Денні та Джейком прилаштувався Воррен Редстоун. Ми стояли мовчки і пильно дивилися на сцену. Саме виступала дівчина у військовій формі. І вона майстерно крутила диригентською паличкою, на кінцях якої палахкотів вогонь. Чудове дійство — я приєднався до компанії і милувався виступом, що до цього можна додати… Далі публіку веселило двоє артистів. Один із них захоплено грав на банджо народну пісню «Янкі Дудл», а другий, як скажений, відбивав чечітку. Ми аплодували щосили. Потім жіночка, яка викладала драматургію у старшій школі, читала Декларацію незалежності США. Якраз під час її виступу хтось ухопив мене за руку й потягнув убік. На мене дивилися кляті злі очі Морріса Інґдала:

— Я знав, що доберуся до тебе, купко лайна, — мене тягли подалі від натовпу в темряву.

Здоровецька рука вхопила й висмикнула мою руку з лещат Інґдала. Межи мною й Моррісом став Воррен Редстоун.

— Ти молодик, який б’ється лише з хлопчиськами? Може, спробуєш на смак бійку з чоловіком? — мовив індіанець.

Двоюрідний дід Денні насправді був уже не молодий, проте його міці та силі ще можна було позаздрити. Воррен скосив очі на Морріса, було зрозуміло: один рух — і йому гаплик. Інґдала хвилею кинуло на крок назад. Він пильно дивився в темні спокійні очі Редстоуна. Ясна річ, Морріс був піщинкою порівняно з мужністю велета. Інґдал відповів:

— Це між мною і хлопчиськом.

— Ні, це я зараз між тобою і хлопчиськом. Коли надумаєш іще раз полізти до хлопця, матимеш справу зі мною.

Якусь мить я думав, що Морріс утне дурницю. Принаймні мені здалося, ніби протистояти Воррену Редстоуну було б цілковитим глупством.

— Каюк, — лишень пискнув Інґдал. — Тобі каюк, — і після цих слів він зник у темряві, куди намагався мене затягнути.

— Друг? — Редстоун дивився вслід Інґдалу.

— Він не дозволяв нам плавати в кар’єрі, — відповів я йому. — Я штовхнув його у воду: ото крику було!..

— Ти штовхнув його? — Воррен подивився на Денні. — Ти теж там був?

— Так, — відповів Денні.

Редстоун знову поглянув на мене, проте цього разу якось зовсім інакше.

— Драм, — він так вимовив моє прізвище, ніби це його тішило, — ти впевнений, що в тобі не тече кров сіу?

Метрів за чотириста від нас почали підніматися на сцену хористи і займати свої місця на підмостках. Я не зміг порахувати всіх, проте їх було близько сорока. Глядачі затихли, ще кілька секунд — і мама піднімалася сходами разом з Емілем Брендтом. Тримаючи за руку, вона підвела його до рояля, який привезли спеціально для виступу. Справжня дивовижа — Еміль Брендт з’явився на публіці, глядачі вибухнули оваціями. Музикант сів за інструмент, його спотворену частину обличчя публіці не показали. Мати підійшла до центру сцени, запала тиша. Ще линув ледь чутний сміх біля кіосків та стендів з їжею, хтось кричав на Лютеранській авеню, десь далеко, поруч із нашим кварталом, гудів потяг, сповіщаючи своє наближення до вулиці Тайлер. І понад усім цим залунав материн голос.

— Щиро дякую, що прийшли відсвяткувати День народження нашої нації. Історія цієї країни написана кров’ю патріотів і потом її селян та робітників, чоловіків та жінок, які мали не зовсім такий вигляд, як ми цього вечора. Усе розпочалося з мрії наших пращурів сто вісімдесят п’ять років тому. Аби відсвяткувати мрію, яку нація втілила в життя, моя донька Аріель написала хорал, що називається «Дорога свободи». Ми з гордістю представляємо цей твір. Сьогодні вперше для вас його виконають «Нью-бременські співці» під акомпанемент всесвітньовідомого композитора та віртуоза — Еміля Брендта.

Мати повернулася до хористів, підняла руки й на мить затримала їх у повітрі. Потім обернулася до Еміля:

— Починаємо.

Твір починався з повільного бігу пальців по клавішах: темп поступово пришвидшувався, і вони вже вистукувати щось подібне до битви, а голоси хористів задзвеніли: «До зброї, до зброї!». Хорал Аріель розповідав історію нації через революцію та війну в Кореї, вшановував першопрохідців, солдатів та мрійників, які побудували націю з сирої багнюки Божої уяви. Принаймні так стверджували слова хоралу, написаного Аріель. Мама широко розмахувала руками, магнетично керуючи грозовим співом, а Еміль натхненно чаклував над інструментом. Голоси хористів линули зі сцени, наповнюючи повітря задушливим тремтінням. Дійство тривало близько дванадцяти хвилин, після останніх акордів публіку охопило шаленство. Юрба стояла і плескала в долоні, звучали овації й свист, гриміло, як під час грози. Мати подала сигнал Аріель, яка стояла біля останньої сходинки поруч з татом і Карлом. Сестра піднялася, взяла Еміля Брендта за руку, аби дійти до центру сцени. Але він не рушив з місця, щось прошепотів їй на вухо, і вона дала йому спокій. Мама й сестра стояли на сцені і вклонялися публіці. Того вечора на Аріель була красива червона сукня. На її шиї виблискував золотий кулон у формі серця з перлиною та прикраса для волосся — також із перлами. Це були сімейні коштовності. На руці висів золотий годинник — подарунок батьків. Тієї миті