Лі Чайлд - Нездоланний

– Назвіться, будь ласка.

Вествуд відповів:

– Ешлі Вествуд, мадам, із «Лос-Анджелес Таймс», я лише телефоную у відповідь на дзвінок із цього номера.

– Давно вам дзвонили звідси?

– Два чи три місяці тому.

– Це, мабуть, був мій чоловік.

– Я можу з ним поговорити?

– Ви щойно це зробили.

– Розумію. Він не може пригадати цей дзвінок.

– І не пригадає. Два чи три місяці – це дуже великий термін.

– Ви не здогадуєтеся, чому б він міг мені телефонувати?

– А ви?

Вествуд нічого не відповів. Жінка сказала:

– Я вас не засуджую. Якби я могла стулити йому рота, я б це зробила. Ви пишете про політику чи науку?

Вествуд відповів:

– Про науку.

– Тоді це стосувалося того, що гранітні стільниці є радіоактивними. Це ж тема року. Чесно кажучи, вони і справді радіоактивні, проте все залежить від кількості. Я певна, що він просив вас написати про це статтю. Вас та багатьох інших.

– Ви знаєте, скільки саме тих «інших»?

– Небагато, порівняно з усім населенням Сполучених Штатів, проте велика кількість, якщо порівнювати з тим, скільки часу людина похилого віку повинна проводити на телефоні.

Вествуд запитав:

– Мадам, є шанс, що він міг найняти приватного детектива?

Жінка запитала:

– Для чого?

– Щоб той допоміг йому із розслідуванням гранітної справи.

– Ні, малоймовірно.

– Ви впевнені?

– Факти не можна піддавати сумнівам. Тут немає чого розслідувати. А ще в нього немає доступу до грошей. Він не зміг би нікого найняти.

– Навіть ніякої готівки?

– Ніякої. Не питайте. І не старійте.

– У вашого чоловіка є мобільний телефон?

– Ні.

– А він міг би дістати його, скажімо, у крамниці?

– Ні, він ніколи не виходить з будинку.

– Через цей граніт померли люди?

– Він каже, що так.

– Скільки саме?

– Ох, тисячі.

– Гаразд, – сказав Вествуд. – Дякую. Пробачте, що потурбував вас.

– Була рада допомогти, – відповіла вона. – Приємно іноді поговорити ще з кимось.

Вони почули тривалу паузу, а тоді останнє «клац», коли важку стару слухавку поклали назад на ручку телефону.

Вествуд сказав:

– Вітаю у своєму житті.

Ченґ відповіла:

– Воно все одно краще за її.

Вествуд набрав п’ятий номер. Регіональний код був 773, що належав Чикаґо. Гудки все йшли і йшли ще довгий час після того, як автовідповідач мав би їх обірвати. Тоді раптом слухавку підняла жінка із перехопленим подихом та сказала:

– Міська бібліотека, Лінкольн-Парк, зала для волонтерів.

Її голос був дуже молодим, і дуже жвавим, і ще дуже заклопотаним. Вествуд назвався та запитав, з ким він розмовляє. Дівчина представилася без жодних вагань, але одразу сказала, що вона ніколи не телефонувала до «Лос-Анджелес Таймс» та не була знайома із жодним приватним детективом. Вествуд запитав, чи телефоном, по якому вони зараз розмовляли, користуються й інші люди, і вона відповіла ствердно, що ним користуються всі волонтери. Вона сказала, що також була однією з них. Ще вона пояснила, що в добровольчій залі вони залишали свої пальта та проводили перерви. Там стояв телефон, і ним можна було час від часу користуватися. Вона розповіла, що бібліотека в Лінкольн-Парку розташувалася трохи північніше від центру Чикаґо, і там працювали десятки волонтерів, які постійно змінювали одне одного, молоді і старі, чоловіки і жінки, усі вони були просто неймовірними. Проте жоден із них не був запідозрений у схибленості на науці. Принаймні, прилюдно. Особливо до такої міри, щоб телефонувати віддаленим газетам.

Вествуд звірився зі своїм списком, щоб знайти ім’я напроти номера із кодом 773, яке було в один час внесено до бази даних компанії. Він запитав:

– Ви знаєте волонтера на прізвище Мак-Кенн? Я не певен, містер це чи місіс.

– Ні, – відповіло дівча, – ніколи не чула такого прізвища раніше.

Вествуд запитав:

– Скільки часу ви працюєте там волонтером?

– Тиждень, – відповіло дівча.