Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

та чотири телефони на його дільниці шахти, щоб йому не доводилося в разі виникнення проблем витрачати час, долаючи відстань до єдиного телефону.

Отож ніхто не здивувався, коли Дроздецький зі своєю бригадою почав видобувати величезні обсяги вугілля, а оскільки оплата праці здійснювалася на підрядній основі, то члени цієї привілейованої бригади почали заробляти по тисячі рублів на місяць — вдвічі більше решти вуглекопів, які працювали на застарілому обладнанні в складних геологічних умовах. Дроздецький виступав на телебаченні, обіцяючи застосувати свої «особливі методи» для досягнення в майбутньому ще більших трудових перемог. На початку горбачовського періоду політикою партії було «прискорення», й Дроздецький урочисто проголошував, що саме в його бригаді буде «справжнє прискорення».

Лапін, як і майже всі шахтарі, ненавидів Дроздецького й вважав ці телепередачі «інформацією для дурнів».

За багато років жителі Новокузнецька призвичаїлися до певного порядку, який здавався незмінним, як схід сонця. Якщо в місті щось відбувалося, то лише за наказами місцевого партійного комітету. Проте коли розпочався страйк міських робітників, накази партії втратили свою дієвість. Робітники були готові виконувати накази лише страйккому.

Головою страйккому було обрано Валерія Демидова із шахти «Абашевська». Зі свого штабу в Будинку культури комітет дав доручення постачати вугілля електростанціям, щоб уникнути перебоїв із електрикою в місті. Комітет схвалив також продовження особливо важливих робіт у шахтах, як-от функціонування вентиляційних систем.

Водночас до страйккому неперервним потоком ішли жителі Новокузнецька зі своїми скаргами. Вони приносили докази корупції при розподілі житла та махінацій із встановленням розмірів заробітної платні. Окрему групу зневірених відвідувачів становили міські діабетики. У Новокузнецьку скінчилися запаси інсуліну, й тепер, у спеку, діабетикам було важко дихати. Комітет негайно розпорядився про термінові поставки інсуліну.

Впродовж усього другого дня страйку перелякані керівники підприємств, зокрема металургійних комбінатів і фармацевтичних фабрик, теж приходили до Будинку культури, благаючи, щоб їх виключили з участі в страйку.

Виробництво в Новокузнецьку було паралізоване, тож місцеві партійні органи виявляли ознаки цілковитого збентеження. Замість того, щоби погрожувати придушенням страйків, вони не говорили нічого або обмежувалися на зустрічах із членами страйккому докорами в «політичній короткозорості». Перший секретар міськкому партії Альберт Ленський прийшов до штабу страйкарів опівночі й, мовчки прочитавши деякі з попередніх вимог комітету, сказав: «Хлопці, я бачу у вашій роботі перші паростки робітничого самоврядування».

Переконавшись у тому, що народ відданий ідеї страйку, члени комітету стали сміливішими. Вони почали телефонувати до міськкому з проханням про надання транспорту, і жодного разу їм не відмовили. Комітет запросив до себе партійних функціонерів, щоби ті розповіли, скільки продовольства надходить до міста, скільки житлових будинків будують, скільки ліків є в лікарнях, і невдовзі почав отримувати звіти від усіх місцевих органів, зокрема відділу охорони здоров’я та управління торгівлі, яке відповідало за продаж всіх товарів у магазинах. Ошелешені успіхом страйку, місцеві партійні керівники сприймали всі побажання страйккому як накази.

Люди з усіх верств новокузнецької громади спостерігали за страйком із захопленням, але мало хто був зацікавлений у ньому більше, ніж Сергій Сухов, лікар «швидкої допомоги».

Сухов виріс під Новокузнецьком, медицину вивчав у Красноярську, а потім, у середині 1980-х, повернувся додому. Він упевнився в тому, що з охороною здоров’я треба щось робити, після того, як приїхав на виклик до матері з 11-місячною дитиною, хворою на пневмонію. Сухов повіз дитину до дитячої лікарні № 4, ввійшов до будівлі і, провалившись на трухлявих дошках підлоги, ледь не впустив немовля.

Сухову здавалося, що центральна влада не поважає жителів Новокузнецька. У 600-тисячному місті було 29 лікарень, і всі вони містилися в похмурих будівлях барачного типу, зведених більше 50 років тому. Промисловий смог, що вкривав місто, сприяв поширенню захворювань дихальних шляхів і шкірної алергії, але в місті майже не було ні дерматологів, ані отоларингологів. У Заводському районі був лише один отоларинголог на 40 тисяч дітей. За годину він приймав 13 пацієнтів.

Однак найбільше непокоїла Сухова недбалість лікарів, які не докладали всіх можливих зусиль для врятування життя своїх пацієнтів. Доправляючи хворих до лікарень, він часто виявляв, що на додаток до дефіциту кисневих приладів і лікарняних ліжок пацієнти стикалися там із лінощами та байдужістю медичного персоналу. Особливо помітно це було у лікуванні дітей.

Сухов почав працювати на станції швидкої допомоги в Новокузнецьку в червні 1986 року, й однієї ночі, в перший тиждень роботи, виїхав за викликом до чотирирічного хлопчика з нападом астми. Він забрав його з матір’ю до лікарні, й, коли вона з сином на руках зайшла до будівлі, один із лікарів став кричати на неї: «Куди ви йдете у верхньому одязі?» З жінкою сталася істерика, й вона теж почала кричати на лікаря, а він — на неї.

Більшість дітей у Новокузнецьку страждали на астму, і найтяжчі напади траплялися в них між північчю та 4-ю годиною ранку, коли підприємствам дозволялося викидати в повітря забруднені відходи без будь-яких обмежень. Тож лікар, побачивши, що стан дитини не критичний і зважаючи на те, що була лише десята година вечора, відмовився оглядати хлопчика і, на подив Сухова, заявив, що жінка привезла дитину зарано. Було очевидно, що він просто прагне уникнути зайвої роботи. Зіткнувшись із таким ставленням, жінка миттєво втратила довіру до цього лікаря й стала погрожувати, що забере дитину додому. Лише втручання Сухова змусило лікаря оглянути хворого й переконало жінку залишитися.

За два роки Сухов зіткнувся зі ще одним випадком байдужості медиків. Увечері 17 квітня 1988 року, о 18-й годині, Андрія Головея, десятирічного сина однієї новокузнецької вчительки, його батько привіз до дитячої лікарні № 4 із сильним нападом бронхіальної астми. Головей попередив лікарів, що син у важкому стані, але вони не зважали на це. Попри те, що хлопчику було важко дихати, лікарі примусили його піднятися пішки на другий поверх. Там його залишили в одному з кабінетів до 22-ї години, аж поки він не посинів і не став кричати, що не може дихати. Врешті-решт його забрали до реанімаційного відділення, але навіть там залишили без будь-якої допомоги. Минали години, стан дитини погіршувався, й о третій годині ночі хлопчик втратив свідомість. Проте він так і не отримав жодного лікування до 9-ї години ранку. Але тоді було вже запізно. За дві години він помер.

У штаб-квартирі страйку в Будинку культури безперервно дзвонили телефони, а неголені шахтарі в хмарах цигаркового диму всю ніч обговорювали свою тактику та вимоги до уряду. Більшість дзвінків надходила від городян, які скаржилися на спекуляцію продуктами або просили про допомогу у відновленні справедливості.