Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

багатії. Тепер, завдяки гласності, ми знаємо, як усе це було далеко від істини. Нещодавно по телебаченню показували передачу “Сільська Америка” — про американські ферми. Ми побачили ветеринарів, які їздять санітарною автівкою і роблять уколи свиням одноразовими шприцами. У нас в Новокузнецьку таких шприців немає навіть для людей. Коли я все це побачив, то замислився: “Чому в нас така бідність? Чому всі ці потужні шахти та величезні сталеливарні не здатні гарантувати нам отримання хоч би мінімальних послуг?”».

Коли ті самі запитання почали ставити собі тисячі інших людей, в Новокузнецьку та інших вуглевидобувних містах виникли умови для соціального вибуху.

Вдень 13 липня страйкком переїхав до Будинку культури ім. Маяковського — цю можливість йому надав директор будинку Валерій Комаров, сам колишній шахтар. Члени комітету скупчилися в директорському кабінеті, скориставшись єдиною телефонною лінією, щоб зателефонувати на кожну із сорока міських шахт і організувати пікети. Водночас сотні гірників почали прибувати на площу перед Будинком культури, щоб захистити комітет (якщо потрібно — власними тілами) та морально підтримати його.

Спочатку цей міський страйкком складався із шістдесятьох осіб, але коли страйк охопив автобази, будівельні майданчики та підприємства, до штабу почали приходити нові представники, й комітет ставав дедалі численнішим. Однак коли робота припинилася по всьому місту й великі маси народу зібралися на площі перед штабом, керівники страйккому відчули страх. Вони розуміли, що вуглекопів можна легко придушити, й усі пам’ятали про розстріл протестувальників у Новочеркаську в 1962 році. Вони усвідомлювали також, що найбільша небезпека полягає в тому, що якийсь скандал чи п’яна бійка дадуть владі законний привід застосувати силу. Щоби цьому запобігти, вони вдалися до свого першого офіційного заходу — закриття винно-горілчаних магазинів. Із шахтарів, що стояли на площі, були набрані патрулі. Із червоними пов’язками на рукавах вони ходили містом, закриваючи крамниці з алкогольними напоями й доправляючи п’яних до витверезника.

Тим часом страйкком працював над формулюванням своїх вимог. Шахтарі вже давно порівнювали ті величезні обсяги вугілля, які відправляли з Кузбасу, з мізерною кількістю продуктів, ліків і одягу, що постачали до регіону. Тому першою й найважливішою вимогою стала економічна самостійність шахт, щоби робітники могли використовувати прибуток від видобутого ними вугілля для закупівлі продовольчих та інших необхідних товарів і не були змушені жити в злиднях і залежати від централізованого планування. Вони вимагали також триваліших відпусток, вищих пенсій і вищого коефіцієнту оплати праці в цьому регіоні, а також встановлення ліміту в 70 відсотків для держзамовлень, що забезпечило би підприємствам більший простір для незалежної економічної діяльності.

Посеред метушні, що панувала в директорському кабінеті, Лапін, обраний до страйккому від шахти «Полосухінська», розмірковував про ті події, що призвели до страйку.

Життя в Новокузнецьку завжди було важким, але напередодні страйку стало ще гіршим. На шахтах скінчилися запаси мила. Стало неможливо придбати взуття. Шахтарям доводилося літати до Москви за товарами першої необхідності, ночуючи в аеропорту на підстелених газетах в очікуванні рейсу. Проте найбільше непокоїло Лапіна відчуття того, що ці життєві скрути стосувалися в Новокузнецьку не всіх однаково. В період брежнєвського правління він спостерігав утворення жорсткої кастової системи, особливо помітної на шахтах.

У 1982 році Лапін пішов працювати на розріз відкритого видобутку «Листвянський» в селищі Листвяги. Він разом із матір’ю мешкав у Новокузнецьку, а більшість шахтарів жили в комунальних квартирах без газу, опалення та водогону.

Восени 1983 року було оголошено, що незабаром працівники «Листвянського» отримають квартири в новій дев’ятиповерхівці. Багато шахтарів чекали на окреме помешкання по 15 років, і кожен із них знав своє місце в черзі. Проте одночасно з будівництвом житлового будинку для «Листвянського» поруч зводився такий самий будинок для сусідньої шахти «Бунгурська», який мав бути завершений трохи пізніше. Коли будинок для «Листвянського» було завершено, в управлінні шахти вивісили список тих, хто мав отримати в ньому квартири. Цей список здивував усіх: замість 67 шахтарів, які числилися в черзі на отримання квартир, там стояли прізвища лише 52 осіб. Начальство пояснило, що 15 квартир передано шахті «Бунгурська», і решта шахтарів із черги отримають квартири в її новому будинку, коли його буде завершено.

Отож ті, кому виділили квартири, їх отримали, а ті, кому сказали чекати, стали чекати. Проте, коли будинок для «Бунгурської» був нарешті готовий, про це не було жодного оголошення, й ті обіцяні додаткові 15 квартир роздали не шахтарям із черги, а родичам, коханкам і політичним союзникам керівників «Листвянського».

Минуло кілька місяців, і п’ятнадцять шахтарі, які чекали на квартири, почали запитувати, коли ж вони їх отримають. Профспілкові діячі, які й організували цю махінацію, надали низку складних пояснень, і шахтарі, не маючи докладної інформації, не знали, що відповісти. Водночас кожен із шахтарів відчував свою незахищеність. Люди, які мали отримати нові квартири, працювали на різних дільницях, деякі — на відстані до семи кілометрів один від одного й у різні зміни. Вони лише зрідка заходили до дирекції шахти й не мали змоги довідатися про інших жертв цього обману. І кожен усвідомлював, що в разі надто активного протесту може втратити не лише квартиру, а й роботу.

За якийсь час Лапін дізнався, що сталося на шахті «Бунгурська»: отримавши 15 квартир у будинку «Листвянського» до завершення власного будівництва, начальство шахти віддало їх своїм друзям і родичам, нічого не сказавши робітникам. І оскільки ці квартири містилися в будинку іншої шахти, гірникам із «Бунгурської» було складно це перевірити, й коли власний будинок шахти було зведено, начальство просто оголосило, що має до розподілу 52 квартири замість 67, бо отримало від «Листвянського» 15 квартир і має їх повернути.

Отож на обох шахтах гірники не мали жодної змоги якось протидіяти здатності начальства винагороджувати своїх родичів і друзів.

У 1986 році Лапін залишив розріз «Листвянський» і перейшов на шахту «Полосухінська», де зіткнувся зі ще одним прикладом нерівності — цього разу у виді системи так званих «взірцевих працівників».

На шахті «Полосухінська» взірцевим працівником був Єгор Дроздецький, Герой Соціалістичної Праці. У центрі Новокузнецька йому навіть було поставлено пам’ятник.

На кожній шахті був свій «маяк» або «стерновий», який мав бути джерелом натхнення для решти працівників. Дроздецького обрали таким «маяком» за те, що він не пив, був одружений і, що найголовніше, — політично надійний. Місцевій владі був потрібний приклад успішної праці, тож Дроздецького в терміновому порядку призначили керувати експлуатацією перспективного вугільного пласта триметрової товщини, розташованого дуже близько до поверхні. Для полегшення роботи йому дали новий конвеєр, нові стійки для кріплення стін шахти, нові комбайни