Людмила Когут - Мудрі жінки

Світлана не могла цього пояснити. Ридала, як дитина, невтішно, потоки гірких сліз текли невтримно з очей. Розуміла, що Олена забрала Геннадія назавжди і нічого вже не можна повернути назад.

Зранку Світлана зателефонувала на роботу, сказала, що захворіла і тиждень побуде вдома.

Хлопці зібрались на навчання. Настрій в усіх був такий, ніби помер хтось із дуже близьких людей.

Мама підійшла до своїх синів і не могла не плакати, так їй було важко. Хлопці не могли дібрати слів, щоб заспокоїти і допомогти їй опанувати себе. Світлана ж не могла пригасити в серці вогонь кохання, який розгорівся з ще більшою силою під впливом ревнощів і почуттям втрати чоловіка.

Єдине, що попросила у синів, — не бути надто різкими з батьком. Що б він не зробив і як би не вчинив, він має на це право. Батьківський обов’язок щодо синів він виконав, тепер батьки вирішуватимуть, як їм жити далі.

Увесь день Світлана тинялась по хаті в халаті і нічній сорочці, не переодягалась, тільки плакала і зітхала. Руки не шукали, як звичайно, якоїсь роботи. Вона то лягала в ліжко, то вставала і ходила від вікна до вікна. Виглядала, чи не приїхав її чоловік. Але його не було.

Діти повернулися із навчання дуже швидко. Поцікавились, чи не приїздив тато. Вона відповіла і пішла у свою кімнату. Не могла навіть розігріти синам вечері.

Протягом дня неодноразово дзвонив телефон. На визначнику номера Світлана бачила, що це телефонувала Ірина. Також, мабуть, не пішла на роботу… Напевно, захворіла. Світлана ходила по хаті і думала: «Від того, що трапилось, не тільки захворіти. Від розпачу можна померти і мені, і їй».

Вона розуміла стан душі подруги, але відчувала таку ворожість до неї, ніби це вона, Ірина, лягла в ліжко до її чоловіка, а не Оленка. Де й поділося те почуття багаторічної дружби, розуміння і сестринської любові! Пропало, згинуло за одну хвилину, як тільки вона переступила поріг тієї чужої квартири.

Згодом, увечері після роботи, зателефонував Геннадій. Тремтячими руками Світлана взяла телефонну слухавку.

— Слухаю, — тільки й змогла вимовити, у горлі пересохло. «Тільки б не заплакати», — подумала.

— Вибач мені, я знаю, що смертельно скривдив тебе, винуватий перед тобою і дітьми. Але почуття до Оленки сильніше за мене. Ти завжди була мені не лише прекрасною дружиною, й найкращим другом. Хай для тебе це звучить жорстоко, але ти для мене залишилася такою ж, якою була завжди. Прошу тебе, пробач мені і відпусти із миром. Між нами назавжди залишаються наші сини і щасливе минуле. Хочу з тобою зустрітися завтра і обговорити питання нашого подальшого життя. Дозволь мені прийти додому і взяти дещо з одягу. І попроси дітей, щоб завтра ввечері були вдома, я хотів би з ними поговорити».

По телефону говорив тільки чоловік. Дружина мовчала, але чула, який схвильований і напружений голос був у нього. іричати Світлана не могла, вона поважала себе, була вихованою і тактовною. А плакати, щоб Геннадій чув, вона не хотіла. Відповіла коротко:

— Добре, — і поклала слухавку. Вона відчувала, як йому було складно зараз, їй стало навіть шкода його. Вона все б йому пробачила, якби він тільки захотів повернутися до неї.

Але якже боляче стискається серце від жалю до себе! Що ж вона зробила неправильно в подружньому житті? Вона не знаходила на це відповіді.

Нічого не хотілось — ні їсти, ні пити.

Лягла в ліжко і почала згадувати їхнє з Геннадієм подружнє життя. Думала про інші сімейні пари. Раніше вона ніколи не аналізувала своє сімейне життя чи подружні стосунки своїх друзів. У цьому не було потреби. Тепер подумки Світлана порівнювала своє подружнє життя і життя своїх співробітниць, близьких знайомих. І дійшла висновку, що в кожній сім і були якісь катаклізми, вулкани та цунамі» місцевого сімейного значення.

Розуміла, що кохання упродовж життя постійно трансформується. Стабільним воно бути не може. Постійність кохання — ілюзія. Змінюється людина, її ставлення до життя, її внутрішній світ — змінюється і кохання.

У подружній парі завжди один любить, а другий дозволяє себе любити. Так було і в них. Якби була одиниця виміру любові, то можна б було сказати, що на початку сімейного життя Геннадій був більше закоханий, ніж Світлана.

Вона, як кожна молода жінка, хотіла вдало вийти заміж, один раз і на все життя. І щоб її обранець був найкращий — на заздрість усім подругам. Так, зрештою, і було. Геннадій був красивим хлопцем, перспективним, і кохав її палким юнацьким коханням. Вони створили гарну і міцну сім’ю.

За роки подружнього життя почуття Геннадія трохи пригасли, і Світлана, як розумна жінка, часто підкидала дрова в їхнє сімейне вогнище. Із плином років вона кохала свого чоловіка щораз палкіше. Тепер Геннадій почав дозволяти їй кохати себе. Він став таким, як вона мріяла колись, — успішним, забезпеченим, красивим. Але кохав її вже менше…

Усі знайомі і колеги по роботі бачили Геннадія досконалим, але то була лише зовнішність. Геннадія найкраще знала тільки дружина. Вона знала всі його недоліки і перепади настрою, які іноді її дратували. Але зараз усі його маленькі примхи і бурчання видались їй дрібницями.

Змучена, Світлана заснула.

Настав новий день.

На роботу вона не пішла, але лежати в ліжку і плакати, як вчора, вона не хотіла. Сьогодні має прийти Геннадій. Вона йому покаже, що він втратив!

Прийняла душ, зробила маску на обличчя. Просиділа добру годину біля дзеркала, доводячи до досконалості свою зовнішність… Поспішати нікуди — тепер, здається, вона вільна жінка.

«Тільки б не забути в нього про це сьогодні спитати», — подумала Світлана.

Пішла на кухню готувати їсти. Готувала такі запашні страви, щоб Геннадій увійшов у дім і від смачних запахів у нього розгорівся шалений апетит. Вона вирішила не запрошувати його до вечері. Хай помучиться, навіть через дрібницю! їй стало смішно із себе, що така мізерна її помста.