Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Квітучо торжествувала весна 1955. Минуло два роки, як пішов на той світ пасти раки тиран Йовжка Сталін. Проте люлька, запалена ним за життя, ще фест курила. Синій димок, звиваючись підступно усміхненою змією, все ще піднімався із люльки і ядучим павутинням обсновував добру половину світу.

Смердючий дух сталінської люльки із Кремля час од часу доносився і до нас — на Небесі… Проте на зло всім вітрам і ядучим димам ми живемо і далі! Живемо, як Божі пташки в гнізді на дереві — нікому не заважаємо і нам теж ніхто особливо не заважає.

Ось вночі через Небесі пробігся п’яний од щастя лобуряка-лобур яка-веснянийдощ, і на розвідні біля хати од любові з ним зацвіла пишногруда черешня. І тепер своїми квітучими персами, безсоромниця, світить на всі околиці.

Перед самим сходом сонця із долини випорхнула зграйка білих крилатих чоловічків і з мелодійним шелестом пронеслася над нашими Небесі. То із досвітніх снів сільських немовлят вилітали крихітні ангелята — маленьким діткам завше снять такі ж маленькі ангелочки.

Богонько випустив із святої світлиці сонце, а далі вийшов й собі на Небесний двір. Благородним, всепрощаючим і водночас зірко-газдівським оком обдивився земні простори й зупинив погляд на наших Небесі. По рясному теплому весняному дощу земля пахла Богонькові любо і бентежно, як матері пахне дитина-первісток після купання. Тут, на Небесі, все було тихо і спокійно. І тоді Всевишній, погладивши білу бороду, умиротворено сказав:

— Но, раз на Небесі спокійно, то я спокійний за всю Землю.

Починався ще один Божий день!..

— Слухай, цуцлику повчанський,[64] чи пам’ятаєш, як ти мене п’яний учора обзивав усіляко? — питає, спопеляючи нищівним поглядом Соломона, баба Фіскарошка.

— Якшто був п’яний, то, видати, був дурний, — миролюбиво відповідає Соломон, зручно вмощуючись біля печі.

— Дурний?!! — аж захлинулася злістю Фіскарошка. — Якшто був дурний, то чого не скочив топитися у колодязь?!!

— О, золота Марько, то я вже не настільки дурний, авби топитися у студеній воді. Ти знаєш, што мене й без того ревматизм мучить, а так ще міг більше простудитися. То мали би’сьте потому мороку хоронити простуженого чоловіка… та ще й з великою температурою…

— Но та тогди треба було повіситися! — їдко просичала Фіскарошка.

— А, цукрена моя, якшто чоловік через свою дурість повіситься, то для нього вже не буде полноцінної жизни, — почухався за потилицю Соломон й смачно позіхнув. — І прошу тебе: не соли мені зрана душу, бо я не якийсь там гаркоголік!..

— О, ти не алкоголік! То просто всі алкоголіки, як браття-близнеці, похожі на тебе! — гаркнула баба.

Дід нарешті, як курка у гнізді, вмостився на своєму звичному місці біля печі, відчув себе певніше, комфортно і глибокодумно почав ректи:

— Перебач, моє медовоє потятко, але ти просто не розумієш моєї… якби тобі м’якше уповісти… не понімаєш моєї тонкої душі. Я много не п’ю! Сама знаєш: я п’ю лем сто грамів. Айбо коли уп’ю сто грамів, нараз стаю другим чоловіком. А тот другий чоловік, безсовісний, стає свинею. А та свиня уже не знає міри і п’є, як корова… а деколи ще й більше! — ледь не заплакав Соломон.

— Ой то, Мішку недороблений, не душа! То не твоя душа! — заперечливо похитала головою Фіскарошка.

— А што, як не душа, рибко солодка?

— То твоя гертанка! Она у тебе вічно дірява, як государственна казна — без криші і без дна!

— А може… може… я п’ю із горя, — дався в останню атаку Соломон. — Може, я п’ю, бо із дурного розуму женився і всю жизнь був нещасливий.

Слова вірного мужа подіяли на Фіскарошку, як віхоть палаючої соломи, підсунутий бикові під хвіст. Вона аж підскочила, далі завертілась, як дзига, шукаючи якоїсь ломаки…

— Ах ти, лепавий[65] борсуче! Ти зо мною був нещасливий?! Ану ж лем де віник авать кочерга? О,