Ірина Тетера - Київ — New York

— А в тебе? Чи давно в тебе з нею з’явилося щось спільне? — Вона відвернулася від нас, але, нерішуче ступивши кілька кроків, знову повернулася. — Я не можу повірити, що ти такий сліпий! Ти виглядаєш цілковитим бовдуром, коли захоплено дивишся на неї через свої рожеві окуляри. Господи, та розплющ нарешті очі! Хіба ти не розумієш, що вона не заслуговує такого ставлення?!

Вікі говорила голосно, активно жестикулюючи й зачіпаючи руками випадкових перехожих. Їм, так само, як і нам із Джастіном, було байдуже до її крику. Напевно, саме тому за мить вона вже поспішала геть забитою людьми вулицею, ставши частиною натовпу, до смішного незначною мешканкою Нью-Йорка, безликою декорацією до нашої краденої любові. Їй не залишалося нічого, крім як визнати, що її вчинки та слова безсилі й безглузді, як і присутність у житті Джастіна. Але вона не хотіла миритися з цим.

Я дивилася їй услід, не відчуваючи ні жалю, ані співчуття.

— Вона образила тебе? — Джастін узяв мене за руку.

— Радше повернула до реальності.

— Твоя реальність — це я.

— А що, як вона має рацію? Якщо я зовсім інша, ніж здаюся тобі? І якщо я допоможу тобі зняти рожеві окуляри?

— Ти найкраща. Цього мені достатньо. І ніщо не переконає мене в протилежному. — Він торкнувся губами мого чола, потім кінчика носа, щоки й нарешті губ. Здавалося, його дихання — це чистий потік, який змиває всі слова Вікі.

Він дійшов зі мною до класу. Сьогодні я займалася зі студентами. Вони вже сиділи на своїх місцях. Тому Джастін обмежився скромним поцілунком у щоку. Я із зусиллям розтиснула пальці, щоби випустити його руку, а потім дивилася йому вслід, коли він ішов своєю розгонистою ходою по вузькому коридору. І мені здавалося, ніби за його спиною колишуться чорні, як ніч, крила.

Весь урок я не могла зосередитися. Я запропонувала студентам зробити ескізи на вільну тему. Мені було цікаво, про що вони думають. Я вдивлялася в їхні фантазії. Вони були різними. Хтось намагався намалювати те, що виходило в нього найкраще, а хтось, не боячись помилок, ділився з папером найпотаємнішим.

У живописі я завжди цінувала щирість. Адже лише такі роботи можуть торкнутися чогось всередині нас, достукавшись до самого серця. Але того божевільного дня навіть такі наївні й гарні малюнки не могли змусити мене відволіктися. І я знов і знову подумки поринала в безпідставні, на перший погляд, переживання.

Саме на занятті мене вперше відвідала думка, що все йде шкереберть. Я раз-у-раз намагалася побороти почуття страху, що виникало нізвідки, піднімалося холодною грудкою від низу живота й підступало до горла. Чітко розуміючи, що причин для хвилювань немає, я не могла знайти собі місця. І ховаючи переляк за зосередженням, я водила олівцем по аркушу під різним нахилом у різні боки, але результат виходив однаковий.

Із купи паперів на столі, з кожного аркуша мені всміхався Джастін. Я хотіла опинитися поряд із ним. Ось так легко та просто встати під час заняття і, нічого не пояснюючи, вийти в коридор, аби за кілька хвилин влетіти до його кімнати, притиснутися до його грудей, зрозумівши нарешті, що нічого не змінилося.

Але те, що недавно говорила Вікі, викликало в моєму серці появу першої тоненької тріщинки. І я поки не знала, як повернути все назад, аби знову відірвати себе від реальності, та, забувши про безглузде майбутнє, довіряти короткому сьогоденню.

Умить усе немов повисло на волосині. І почуття, що здавалися недавно такими міцними, уподібнилися до мильної бульбашки. Ось чому я досі залишалася в класі. Адже мильна бульбашка лускає від будь-якого необережного руху. Я боялася, що Джастін може зникнути. Здавалося, я раптом розучилася жити моментом, бо ця дівчинка промовила вголос те, про що я намагалася не думати, а Джастін навіть не здогадувався.

Чому Вікі при Джастіні не нагадала мені про Олега? Я не розуміла. Може, вона просто вирішила приберегти це для кращої нагоди, щоби насолодитися моїм провалом сповна? А може, розуміла, що часто й гонець, який приніс погану новину, позбавляється голови.

Староста групи поклала мені на стіл стосик ескізів:

— Алісо, ви добре почуваєтеся?

— Не виспалася. Я малювала до ранку, і мені майже не вдалося поспати.

Я спробувала всміхнутися.

Після закінчення лекції, як зазвичай, я попрямувала до кімнати Джастіна. Через щільно зачинені двері долинали звуки музики. Обережно доторкнувшись до ручки, я завмерла на секунду, але, так і не наважившись відчинити двері, поквапилася геть. Підкоряючись раптовому непоясненому пориву, я викликала таксі й поїхала в готель. Усе залишилося, як і раніше, тільки мені нестерпно хотілося побути на самоті, щоби розкласти саму себе по полицях та впорядкувати власні почуття. Я не хотіла повертатися до Києва й думала про те, що, хай там що, стану вільною, а отже, щасливою. Але обміркувати це рішення мені потрібно було на самоті.

Я знала напевно, що через пару годин, виявивши мою відсутність, Джастін обов’язково приїде слідом. Я розуміла це так само чітко, як і те, що моє раптове зникнення образить його. Але я не могла відкрити свої переживання. Була впевнена, що, вгадуючи мої сумніви в кожному жесті, він би обов’язково образився ще сильніше. І знову спробував би поговорити зі мною про майбутнє, яке я й сама поки не уявляла.

Відчинивши двері номера, я зняла черевики біля входу, підперши плечем одвірок. Постоявши на порозі, немов не наважуючись увійти, я неквапливо пройшла в кімнату й кинула папку із замальовками з сьогоднішнього заняття на стіл. На них був Джастін.