Ірина Тетера - Київ — New York

Він усміхався або сумував. Пив каву, сидячи на підвіконні та притулившись скронею до холодного скла. Вів машину. Курив. Спав, то неспокійно перевертаючись, то блаженно всміхаючись. Він був різним. Він був моїм Джастіном, і я мусила малювати його, щоби назавжди запам’ятати риси обличчя й тіла, навчившись протистояти часу. Я підійшла до мольберта, обережно торкнувшись нічної картини кінчиками пальців. Мені хотілося перевірити, чи висохла фарба, але вона ще була сира. Я взяла склянку й налила мінеральної води, не відводячи погляду від полотна.

— Хто він?

Склянка вислизнула з моїх рук, голосно дзенькнула об стільницю й розлетілася на сотні дрібних осколків, які бризнули в густий ворс килима. Аж тоді я обернулася — повільно, наче не вірячи своїм вухам.

— Олег?

— А ти чекала когось іншого?

Він сидів у кріслі за моєю спиною. Як завжди незворушний. І лише нервове погойдування ноги видавало хвилювання. На пом’ятому втомленому обличчі читалися сліди виснажливого перельоту. Він напружено всміхався, ховаючи за цією усмішкою переможну зарозумілість, усвідомлюючи, як легко своєю появою зруйнував мій повітряний світ.

— Вирішив зробити тобі сюрприз. А тут — він. — Голос занадто різкий. Олег раніше не дозволяв собі розмовляти зі мною таким тоном.

Я змусила себе всміхнутися й підійти до нього. Як я досі не помічала, що його обличчя пошматоване глибокими зморшками? А блякло-сірі очі тепер здавалися вицвілими. Я торкнулася губами його щоки. У ніс вдарив запах одеколону, чужий і неприємний. Від Джастіна пахло інакше.

— Я рада тебе бачити. — На цій фразі мій голос здригнувся. Залишалося тільки сподіватися, що він не відчув моєї брехні. — Сюрприз вдався.

— Я запитав, хто він.

Олег дивився на полотно, і я мимохіть закрила картину спиною, ніби побоюючись, що він спопелить її поглядом.

— Це? — Я махнула рукою в бік картини, намагаючись надати своєму жестові якнайбільше недбалості. — У школі проводять конкурс на найкращий портрет. Ми малюємо одне одного. Знайомся, Джастін, молодший брат господині.

— Дивна картина. За його спиною крила. — Олег немов розмовляв сам із собою.

— Навіть не знаю, — я стенула плечима, — захотілося спробувати себе в чомусь новому, от і вийшло щось на зразок зооморфізму.

Чоловік-лебідь. Це в мене перший експеримент у такому жанрі. Вдався?

Олег напружено вдивлявся через моє плече в намальовані очі.

— Припини, йому двадцять. Чи ти вважаєш, що Аліса захоплюється молоденькими хлопчиками? — Я намагалася говорити жартівливо, наперед знаючи, що голос мене підведе.

Олег голосно видихнув і притягнув мене до себе. Він почув тільки те, що хотів чути. Його руки здалися мені липкими й занадто гарячими. Від нього пахло потом і несвіжим одягом. Я не хотіла його дотиків. І не хотіла близькості з ним. Але його пальці, блукаючи по моєму тілу, намагалися знайти блискавку комбінезона.

Я трохи відсторонилася:

— Ти побудеш зі мною? — Своєму голосу я надала інтонацію непідробної надії, а в голові крутилася лише одна думка: хай би він поїхав.

— У мене справи в Майамі, але я не міг не заїхати до тебе. Не хочеш злітати зі мною на пару днів? Я звідти відразу в Париж, а ти повернешся назад.

Два дні в Майамі. Два дні без Джастіна. Два дні вдавання. Вони мали стати тренуванням перед довгими роками брехні, які чекали попереду.

— Навіть не знаю.

Насправді я не мала жодних сумнівів, бо іншого виходу не існувало. Мені потрібно було погоджуватися, бо, якщо я збиралася залишитися, Олег міг затриматися зі мною в готелі. І зустрітися із Джастіном. Він би прийшов з хвилини на хвилину, адже заняття закінчилися, а я так і не зайшла до нього. Згадавши ранкову розмову з Вікі, він би мучився невиправданим почуттям провини й вирішив підняти мені настрій, опинившись на порозі з букетом ромашок. Тільки від цих думок мені стало погано. Потрібно забиратися звідси якомога швидше.

— Я зателефоную Полу, і він владнає за мене всі справи в школі. Чому б і ні? Коли вилітаємо? — Я марно намагалася надати своєму понурому голосу нотки щастя.

— Літак через чотири години.

— Тоді нам варто їхати до аеропорту. — Я рішуче встала.

— Нам нема куди поспішати, — Олег попрямував до мене, — до аеропорту якихось дванадцять кілометрів.

На його обличчі грала хтива посмішка, і він спробував обійняти мене.

— Зараз на дорогах жахливі затори. — Я могла хіба сподіватися на це, щоби приховати свою брехню. — Чекай, я зберу речі. — Ухилившись від його обіймів, я позадкувала й вийшла з кімнати.

Я розгублено дивилася на полиці шафи. Олег, клацаючи пультом, перемикав телевізійні канали.

І фрази з ток-шоу змішувалися з уривками пісень, остаточно заплутуючи мої думки.

— Не пам’ятаєш, на якому каналі ВВС?

Я не відповіла, неуважно кидаючи якісь кофти в невелику дорожню сумку від Луї Віттона. Ми купили її з Олегом в «Сакс», одному з найкращих нью-йоркських молів на П’ятій авеню. Це було позаминулого Різдва. У цей час тут завжди божевільні знижки. Тепер я не могла уявити, як знаходилася в цьому місті без Джастіна, як раніше нічого не знала про нього. А