Крісті Голден - Валеріан та місто тисячі планет

— Булько, — промимрив він. — Ні, ні… Мені дуже шкода. Скажи, що я можу для тебе зробити?

Вона скривила щілину рота трохи вгору, намагаючись усміхнутися, і від того йому немов хто батогом по серцю стьобнув.

— Майже нічого. Усе гаразд. Там, звідки я родом, життя болючіше за смерть.

Ті слова різали неначе ножем.

— Благаю, не кажи цього!

Булька ледве йому всміхнулася.

— На жаль, це правда. Життя — цілковита нудьга, якщо в тебе немає індивідуальності.

Почуваючись безпорадним, Валеріан раптом усміхнувся до Бульки. Він обережно, дуже ніжно взяв її на руки.

— Але в тебе є індивідуальність. Ти — героїня. Ще й більш від того — найвеличніша акторка, яку я будь-коли зустрічав.

Порожні Бульчині очі наповнилися червоними сльозами.

— Дякую тобі. Мені було приємно виступати перед тобою. А зараз… я зіграю останню роль.

Її обличчя зіщулилося від напруги. Відтак раптово її червоний колір заблимав, і крізь нього прорізалися білі шати, золоті прикраси, гладенька смаглява шкіра й лискуче чорне волосся. Підкреслені широкими чорними лініями очиці зігнулися в усмішці.

То була Нефертіті.

— Я залишаю вам своє царство, — промовила вона сильним і звучним голосом, попри те, що тіло їй відмовляло, — добре доглядайте його.

— Обіцяю, — урочисто відповів Валеріан.

Перемагаючи біль, Булька говорила з зусиллям далі:

— А найважливіше те…

— Що?

Єгипетська цариця, чи то пак дівчина-гламопод з великим серцем — і цей її образ важив більше для Валеріана — простягла руки в напрямку Лорелін, яка стояла за кілька кроків оддалік, мовчазна.

— Щоб ти беріг її як зіницю ока. Любив її безмежно, — вона ніжно всміхнулася. — «Жебрацька та любов, що знає міру».

Булька стулила очі і впала Валеріанові на руки. Він тримав її у скорботній шанобливій тиші й дививсь, як її тіло почало твердіти, аж поки не стало міцним, наче камінь, перетворившись на стародавню статую Нефертіті. І за секунду вона розсипалася на пісок і цівками просочилася крізь Валеріанові пальці, допоки на них нічого не лишилося.

Валеріан удивлявся в купку піску, почуваючись самотнім і загубленим. Він відчув легкий доторк до плеча, поглянув угору й побачив, що Лорелін уважно дивиться на нього, і непролиті сльози блищать у неї в очах.

Коли Валеріан взяв її за руку, то відчув, що його очі теж повні сліз.

Генерал Окто-Бар стояв біля пульта й дивився на те, як збиралися докупи космічні кораблі. До чого вони мали готуватися? До війни? А може, до евакуації усієї станції? Що більше фактів було йому відомо, то похмуріший вигляд мало все довкола.

— Усі бойові кораблі зістикувалися, — повідомив сержант Неза, ставши поруч із командиром.

Окто-Бар кинув погляд на мапу. Жодного сигналу від його агентів. Але він помітив, що червона пляма в центрі станції збільшилася в розмірах.

— З’єднай мене зараз із відповідальним за Перший сектор, — наказав Окто-Бар.

— Слухаюсь, пане генерале.

— Добре.

Він перевів погляд на двері та на великого безформного чорного металевого робота, що стояв біля одвірка.

— А що цей К-Трон тут робить?

— То наказ командувача Філітта, — відповів Неза. — Він особисто їх запрограмував і тому він єдиний може їх деактивувати.

«Як він їх запрограмував, якщо його вбито?» — подумав Окто-Бар, але нічого не сказав. Генерал пильно придивився до них. Вони витримали його погляд, як завжди, мовчки й безстрасно.

— Отже, ми їх не здихаємось, поки не знайдемо їхнього господаря?

— Ні, пане генерале, зовсім ні. Як тільки ви визначите, який сектор проводитиме операцію, К-Трони підуть за ними і їм допомагатимуть.

— Чудово, — прогуркотів генерал, — це все, що нам треба.

Дорога, якою йшли Валеріан і Лорелін, дедалі вужчала й ставала більш кам’янистою, ніби вони прямували до ядра планети. Агенти рухалися твердо і жваво, проте вчувалася в їхній ході якась понурість. Стільки всього сталося з ними за такий стислий час, а вони ні на міліметр не наблизилися до розгадки ані того, що сталося з командувачем Філіттом, ані того, ким були ці загадкові чужинці — його викрадачі, серед них і той з них, якого Валеріан бачив раніше. Вони між собою небагато говорили, відтоді як… як не стало Бульки.

Агенти пройшли повз уламки космічного корабля, і Лорелін запитала:

— А ти знаєш, куди йдеш?

— Авжеж. Маю на увазі, здогадуюсь… — відповів Валеріан і трохи насупився.

— То ти впевнений чи здогадуєшся? — вколола його Лорелін.

Він щось роздратовано стиха пробурчав і подивився на неї:

— Не питай, як це стається, але та принцеса з мого сну… вона мене веде.

— Тебе веде принцеса?

Валеріан скривився.

— Так, я розумію, це звучить дивно, але… схоже на те, що вона була зі мною увесь цей час.

Лорелін завмерла на місці.

— Ну-бо, зачекай хвильку. Ти хочеш сказати, що… у тебе всередині сидить жінка? Із самого початку цієї операції?

Валеріан зітхнув. Уся ця пригода змушувала його почуватися незручно й водночас упевнено, але ці відчуття він не здужав би навіть спробувати висловити словами.

— Лорелін, ходімо далі, а про це поговоримо пізніше.

— Гаразд, — відповіла вона, а потім, придушивши шкодливу посмішку, простягла руку, пропускаючи його вперед.

— Будь-ласка, пані, проходьте.

— Дуже смішно, — беземоційно відповів Валеріан.

Одначе ступив крок уперед.

Капітан Крис керував Першим сектором. Йому було сорок років, і його покарбоване рубцями обличчя мовчазно свідчило про чималу кількість боїв, у яких він брав участь. Для нього