Крісті Голден - Валеріан та місто тисячі планет

мені потрібно знати все. За цих обставин праця в умовах цілковитої невизначеності становить для мене надто велику небезпеку.

Міністр усе ще вагався. Будучи військовим до нутра кісток, Окто-Бар розумів його дилему і співчував йому. Але він також знав, що має слушність.

— Я надаю вам доступ, — нарешті вимовив міністр.

— Дякую, пане міністр, — полегшено відповів Окто-Бар.

Міністрове обличчя зникло з екрана.

— Дайте дозвіл на стикування, — скомандував капітанові Окто-Бар.

— Слухаюсь, — відповів капітан і почав виконувати команду. Окто-Бар глибоко зітхнув. За чимало років він навчився довіряти власним інстинктам, а саме зараз вони йому підказували: гра ведеться навколо якихось зловісних речей. Можливо, пізніше він шкодуватиме, що про них узагалі дізнався.

Але права на розкіш незнання в нього не було, і він поклав руку на сканер.

— Наказую витягти файл щодо операції на М’юлі.

— Ваш запит задоволено.

На екрані замиготіли документи. Окто-Бар проглядав інформацію в міру її розгортання. То були назви сотень військових кораблів, їхні номери та вогнева міць.

То була армія, яку людство виставило в одній з найстрашніших воєн за всю свою мінливу історію — у війні проти Південних територій. Переважно саме внаслідок цієї війни, що супроводжувалася роками насильства та астрономічними втратами з обох сторін, людство рішуче зобов’язалося проводити політику миру за найменшої для того можливості.

«Цей мир було куплено найкривавішою ціною», — згадав Окто-Бар слова свого батька. Він далі читав перелік кораблів і їхніх капітанів.

Однак там мала бути інформація, брак якої впадав в око.

— Хто командував операцією? — запитав Окто-Бар у комп’ютера.

У відповідь висвітилося повідомлення: «Інформації немає».

Генерал насупився. Йому не подобалися таємниці й загадки. А найбільше йому не подобалися речі, в яких, здавалося, не було жодного сенсу. І нічого доброго те не віщувало.

Вони впали вниз десь метрів на дванадцять, але приземлилися безпечно. Втім, сморід там був страшенний. Валеріан помітив, що булан-баторська прислуга викидала рештки наїдків убік від імператорського трону, певно, то був сміттєвий бак завбільшки з цілу кімнату. Валеріан навіть гадати не бажав про те, що саме, розкладаючись, складало ту какофонію смороду, яка ввірвалась у їхні ніздрі.

А там, нагорі, стражі лементували від гніву й розчарування.

— Вони надто великі, щоб пролізти сюди, — запевнив Валеріан своїх супутниць.

— Вони знайдуть спосіб дістатися до нас. Ми попали в пастку! — заперечила Лорелін.

— Ні, — відповів Валеріан, — ця яма має якось звільнятися від сміття, а отже, тут мають бути якісь двері.

Вони перезирнулись, а потім поглянули вниз, на мертві туші, гнилі фрукти та інші бридкі недоїдки, що товстим шаром заповнювали простір під їхніми ногами.

І раптом вони знову почали падати, але цього разу разом з усіма відходами, що оточували їх і валилися їм на голови. Задихаючись, вони стали відчайдушно відкопуватись, аби мати змогу дихати. Валеріан переможно озирнувся довкруж.

— Я ж тобі казав, що десь мають бути двері, — розсудливо сказав Валеріан.

Лорелін незграбно підвелася й витягла з волосся луску розміром з її долоню.

— Перед тим, як увірватися всередину, ти не вивчив плану будівлі. Як завжди.

Лорелін виплуталася зі сміття й наштовхнулася на гуманоїдний скелет. Вона кліпнула, ковтнула слину, роздивилася його одяг і почала знімати його. Валеріан подумав, що той одяг справді був не таким паскудний, як той, що на ній.

— А ти хотіла б, щоб я прибув сюди вже після головної події? — спитав Валеріан, показуючи на скелет.

Лорелін зітхнула:

— Краще б ти забрав мене звідти до іншого місця, ніж до велетенського бака на сміття!

Валеріан сердито нахмурився:

— Якби не я, ти б уже позбулася мозку.

Несподівано Лорелін усміхнулася.

— Тоді без мозку були б ми вдвох.

— Та невже? — відбив удар Валеріан. Йому це вже почало допікати до живих печінок. — А кому це в голову зайшло полювати на метеликів біля каньйону?

— А хто не здатний керувати навіть скай-джетом? — сердито подивилася вона на нього.

— А хто мене мало не вбив, бо номери читав задом наперед?

— А кому б зараз бракувало однієї руки, якби я не змогла за менш ніж тридцять секунд полагодити передавач?

Валеріан був майже багровий від гніву:

— Я щойно врятував тобі життя, і оце вся твоя подяка?

— А я врятувала життя тобі, пам’ятаєш? Медуза трохи не висмоктала з мене мозок, і все заради того, щоб тебе знайти!

— І що це з тобою коїться, що кожного разу майже втрачаєш мозок? — вигукнув Валеріан.

— Агов… друзі, — почувся слабкий голос, що належав Бульці.

Кинувши суперечку, вони повернулися до неї і різко в унісон запитали:

— Що таке?

— Я кепсько почуваюся…

Валеріанова злість ущухла й змінилась занепокоєнням. Булька майже повернула собі людське тіло. Але не повністю. Замість холодної блакиті — її природної барви, як він пам’ятав, вона прибрала потворно-лілового кольору синця. Важкою ходою він попрямував через відходи до того місця, де Булька ледве стояла, а вона підняла до нього обличчя, позбавлене рис.

— Що сталося? — занепокоєно запитав він.

— Здається, мене поранили під час бою.

Булька говорила слабким голосом, а колір її тіла почав змінюватися з лілового на червоний. Вона, кривлячись, напружилась, і на мить на порожньому полотні її обличчя проступили риси танцівниці кабаре.

«Під час бою…» Валеріан оскаженіло бився, певний того, що леза мечів стражників його не торкалися, бо він був удатний боєць. Звісно, зброя до нього не діставала, адже призначені для нього удари брала на себе Булька, захищаючи його власним тілом. Він про неї навіть не згадав, адже думав лише про те, щоб бути саме тим упертим