Мирон Козак - Дворіччя. Книга українця

люди хлопець показався аж тоді, коли німці відступили за річку Стрипу. А до того вони розшукували Янтошка в Дворіччі, але батьки заховали його надійно. (Добре, що їх не розстріляли). «Красная армия» не забула мобілізувати Янтошка під свої штики. Фронт погнав його знову до Німеччини. Був поранений, встиг «дослужитися» до якогось молодшого сержанта. Так цього українця змусили горбитися на себе і проливати свою кров аж три чужі держави — Польща, Німеччина і Росія.

Янтошко (Антон Цимбалістий) прожив у рідному селі майже до вісімдесяти літ, залишив по собі трьох синів і дочку, купку внучат. Його могила якраз по-сусідству з могилою моїх батьків. А його онука Оля щотижня носить мені смачне молоко, сир і сметану — вони з чоловіком Миколою тримають чимале домашнє господарство, з чого і живуть.

Микола Миколів

Прізвище Олиного чоловіка — Миколів. Його дід жив на Веселівці. У тих благодатних полях, де було й польське поселення Веселуфка, про яке ми вже згадували. Діда звали Микола і прізвище його було Миколів.

Микола Миколів мав на Веселівці добру господарку: велику цегляну хату, чимало землі, власний шмат лісу, коней, худобу, молотарку...За Польщі його ніхто не зачіпав. Трудився у поті чола свого, справно платив податки, ходив до церкви у сусідньому селі. Вірніше: не ходив, а їздив добрими кіньми. По дорозі завжди підбирав піших односельчан, бідніших за нього, безкінних...

Так було до 1939 року. Коли Гітлер і Сталін «по-братськи» розділили Польщу, комуняцька Москва добралася й до хуторів на Веселівці. Спочатку виселели поляків, потім взялися й за заможних українців. Сім’ю Миколи Миколіва (його, дружину, п’ятеро дітей) запроторили аж у Красноярський край. Тільки за те, що був добрим господарем. У москалів це звалося — єдінолічнік, кулак, враг народа...

Хату «єдінолічніка» Миколи Миколіва розібрали, усе його добро загребли у колгосп. Але й у сибірській тайзі цей український селянин (як і мільйони інших) зумів вижити, зберегти сім’ю. У 1947 році йому вдалося повернутися разом з дружиною і дітьми у рідну Веселівку. Спочатку жили в хаті родичів, а потім зійшлися ті бідніші люди, яких він ще за Польщі підвозив до церкви, і допомогли збудувати нову хату.

Помер цей великий трудяга у 1972 році. А через шість років його діти та онуки перебралися в Дворіччя. На Веселівці не було світла, будуватися там не дозволяли. І в ті часи совєтская власть боялася багатих хуторів, намагалася зганяти їх мешканців у більші села, ближче до колгоспів. Так Веселівка стала «неперспективним» селом (а були тут колись і школа, і клуб, і бібліотека, й крамниця) і поступово була стерта з лиця землі.

...Їдемо через поля на роверах разом з Миколою Миколівим (онуком того Миколи Миколіва, якого вивезли у Сибір) на Веселівку. Співають жайворонки, перекликаються перепелиці, п’янять запахи різнотрав’я... Микола показує мені місця, де стояли колись хати. Тепер тут ростуть лише поодинокі дерева, або й зовсім нічого нема.

Єдина хата, де ще живуть люди, заховалася між деревами на мальовничій місцині, яку колись називали Синожита. Тут ми застали Леоніда Михайловича та Орисю Григорівну Дзюбановських.

— Слава Україні!

— Героям слава!

— Як ви тут поживаєте?

— Я ще на ходу, а чоловік мій Лівосько вже лежачий, — каже Орися Григорівна, якій, як і її чоловіку, скоро вже буде вісімдесят літ. — За президента Кравчука нам провели світло, маємо телевізор. Співаємо і плачемо разом з Майданом...

Ми привезли на цей хутір у Синожитах, що межував колись з Веселівкою, свіжого хліба і велику книжку — «Вони боролися за волю України». Ці люди ще мають бажання читати. Ставлю на стіл диктофон. Подружжя Дзюбановських ще при добрій пам’яті, а згадати їм є про що.

...Згадують, як ще жили тут українці разом з поляками, діти ходили в одну школу. «Поляки також не солодкі були». У школі треба було розмовляти тільки по-польськи. Якщо учителі чули українську мову, негайно робили зауваження. Потім москалі поляків вивезли, потім війна, прийшли німці. Потім знову вернулися москалі.

Якраз у цій хаті Дзюбановських в 1944 році було багато так званих червоноармійців. Обдерті, голодні, злі... Облаштували тут свою кухню. Кухар варив окремо для солдатів та офіцерів. Якось висловив незадоволення, що нема з чого варити їсти, а політруки хочуть їсти добре... Хтось на нього доніс і того кухаря відразу відправили на передову, де він через день і загинув — німці тоді добре укріпилися на річці Стрипа і багато поклали там тих червоноармійців, серед яких було й чимало українців.

Та не всі українці хотіли воювати за Москву. Богдан Якимець (псевдо Бук), рідний брат матері Орисі Григорівни, очолив на цих теренах боївку вояків УПА. Протрималися хлопці аж до 1951 року. Та сили були явно не рівні. У 1947 році 19 вояків УПА енкаведисти оточили за Веселівкою. У тому бою загинули 18 українських патріотів. Вижив тільки Богдан Якимець, який мав кулемет Дегтярьова і, відстрілюючись, утік. Він мав таке здоров’я і силу, що сам ставив на колеса перевернутого воза.

У 1951 році його разом з сімома побратимами знову оточили енкаведисти. Пропонували здатися. Наші хлопці билися до останнього патрона. А потім підірвалися гранатою. Їх мертві тіла виставили напоказ під церквою у Богатківцях...

Батько пані Орисі — Григорій Якимець, якого односельці чомусь звали Благий — був чоловіком грамотним і начитаним. Він мав якийсь пророчий дар. Якось сказав, що й сліду не залишиться від тих стежок, якими ходять люди з Веселівки і Синожит. Так і сталося. Але головне його пророцтво, у яке тоді неможливо було повірити, було таким:

— Скоро буде Україна! І буде над нею Тризуб і Прапор синьо-жовтий!

І це його пророцтво збулося. З маленького хутірця у Синожитах на Тернопіллі цей простий український селянин бачив так само далеко, як європейськи освічений Пантелеймон Куліш зі свого хутора Мотронівка