Люсі Мод Монтгомері - Емілі в пошуках веселки

Я роками думала й багато тижнів знала напевне, що ця мить колись настане. Та я щоразу зупиняла Тедді, не даючи йому вимовити ті слова, які зв’яжуть нас на все життя. Не знаю, чи то я набралася мужності й дозволила йому сказати це, а чи сама доля взяла все у свої руки. Одного вечора два тижні тому ми каталися, і тут геть несподівано розпочалася люта злива. Шлях назад був жахливий, на тій самотній голій гірській стежці не було де зупинитися. Дощ тік струмками, грім був страхітливим, спалахувала блискавиця. Це було нестерпно, і ми вже не витримували. Ми просто продиралися крізь грозу, проклинаючи її. А потім вона припинилася так само несподівано як і почалася. У мене здали нерви — уяви собі! Зараз я спокійна, а тоді я почала плакати як перепуджена мала дитина. Я відчула, як навколо мене обвилися руки Тедді. Він казав, що я мушупобратися з ним і дозволити йому дбати про мене. Певно, я погодилася, це пояснює той факт, що він вважає нас зарученими. Він подарував мені цуценя чау-чау із синім язиком і перстеник з сапфіром. Перстеника він привіз із самої Європи. Він має свою історію: через нього колись сталося вбивство. Я вірю в це.

Гадаю, дуже приємно, коли про тебе дбають. Дуже. Про мене ніколи не дбали, ти ж знаєш. Татові я була байдужа, доки ти не показала всім правду про мою маму — ох і відьма ж ти! Після цього він почав мене обожнювати і врешті-решт зіпсував. Але насправді дбав про мене не більше ніж раніше.

Ми хочемо побратись у червні. Гадаю, татові буде приємно. Тедді завжди був шанобливий із ним. А ще мені здається, він почав уже побоюватись, що я ніколи не вийду заміж. Тато пишається своїм радикалізмом, та у глибині душі він зовсім не вікторіанець.

І, звісно ж, ти маєш бути моєю дружкою. О, Емілі, дорогенька, як би я хотіла бути зараз із тобою, розмовляти як колись, поблукати з тобою Чарівною Горою і зимним порослим папороттю гаєм, повештатися тим старим садом неподалік від моря, де квітнуть червоні маки — побувати в усіх наших місцях… Хочу — мені здається, я справді хочу цього — знову бути обірваною босоногою дикою Ільзою Барнлі. Життя й зараз прекрасне, я й не заперечую. Дуже прекрасне — місцями — як безсмертне „священикове яйце“. Але перший гострий нерозважливий спалах — пташка може його повернути, ми — ніколи. Емілі, люба подруго, чи повернула б ти стрілки годинника назад, якби могла?»

Емілі тричі перечитала листа. Тоді вона дуже довго сиділа коло вікна й дивилася невидющим поглядом на блідий, туманний світ, що простягався довкола під зоряним небом, яке ніби знущалося з неї. Вітер, який гуляв піддашшям, був сповнений примарних голосів. Уривки з Ільзиного листа з’являлися тут і там у її свідомості, крутилися, дражнячись, і щезали, схожі на кобр зі смертоносними жалами.

«Твоїй самотності в досягненні мети»… «Ніколи по-справжньому ні за кого не переймалась»… «Звісно ж, ти маєш бути моєю дружкою»… «Я справді дуже люблю Тедді»… «Моїх вагань».

Чи могла котрась дівчина «вагатися», чи приймати їй пропозицію Тедді Кента? Емілі почула гіркий сміх. Чи сміялася вона сама, чи то був привид Тедді, що переслідував її весь день? А може, давня затята здушена надія востаннє засміялася перед тим як померти?

А тієї самої миті Ільза з Тедді либонь були разом.

«Якби я прийшла… тієї ночі… влітку… коли він мене кликав… чи змінило б це щось?» — це питання безглуздо повторювалось у її голові знову і знову.

«Я б хотіла ненавидіти Ільзу. Так було б легше, — з сумом думала вона. — Якби вона кохала Тедді, мабуть я б змогла її зненавидіти. З іншого боку, якби вона його кохала, було б іще жахливіше. Дивно, я цілком можу витримати думку про те, що він її кохає, а думка про те, що вона могла б його кохати, для мене нестерпна».

Її несподівано опосіла страшна втома. Смерть уперше здалася їй другом. Була вже пізня ніч, коли вона зрештою лягла до свого ліжка. Трохи поспала до ранку, та з першими променями сонця прокинулась. Що вона чула?

Вона пам’ятала.

Вона встала й одяглася — машинально, ніби цілу вічність мала отак вставати й одягатись.

— Що ж, — проказала вона до Емілі-у-Свічаді, — я пролила вино життя зі свого келиха на землю. Більше я не зможу відпити з нього ані ковтка. Тож, житиму спраглою. Усе справді сталося б інакше, якби я пішла тієї ночі на його поклик. Якби б я тільки знала!

Їй здалося, що вона побачила перед собою іронічні співчутливі очі Діна. Раптово вона засміялась.

— Звичайною англійською, як сказала б Ільза, як я все драматизую!

Життя, звісно, тривало, незважаючи на всю свою страхітливість. Рутина існування не спиняється лише через чиюсь агонію. Траплялися навіть цілком незлі хвилини. Емілі в черговий раз помірялася силами з болем і знову перемогла. Відчуваючи, як стоять у неї за плечима Мурреївська гордість і Старівська витривалість, вона написала Ільзі листа з побажаннями, в якому найприскіпливіше око не знайшло б гіркоти чи образи. Та якби б це було останнім зусиллям, яке мала над собою зробити! Якби б лиш люди припинили обговорювати з нею Ільзу й Тедді.

Оголошення про їхні заручини було надруковане спершу в монреальських газетах, а трохи згодом — у газетах острова Принца Едварда.

— Так, вони заручені, і нехай рятують небеса усіх нас, — казав лікар Барнлі. Але йому не вдавалося приховати задоволення, що бриніло в його голосі.

— Якийсь час я думав, що це ти будеш з Тедді у