Люсі Мод Монтгомері - Енн із Зелених Дахів

— А… ще потурбувати… можна… який у вас є цукор?

— Рафінад чи сирець? — терпляче запитала панна Гарріс.

— Ну-у-у… давайте сирець.

— Отам стоїть діжка, — вказала панна Гарріс, труснувши браслетами. — Це єдиний сорт, який у нас є.

— Я… я візьму двадцять фунтів, — відповів Метью; на чолі йому виступив піт.

Отямився Метью аж на півдорозі додому. То була страхітлива, але зрештою, подумав він, цілком слушна кара за таку єресь як купівля в чужій крамниці. Удома він сховав граблі в комірчині з інструментами, проте цукор відніс Маріллі.

— Цукор-сирець! — вигукнула Марілла. — Хто це тебе напоумив купити аж стільки! Ти ж знаєш, я його ніколи не використовую, хіба в кашу для наймита чи в ягідний кекс. Та Джеррі в нас більше не працює, а кексів я давно не пекла. І цукор недобрий — закрупний і затемний — у Вільяма Блера не буває такого.

— Я… я подумав, може, згодиться на щось, — промимрив Метью, вважаючи за краще втекти.

Добряче обміркувавши своє становище, він усе ж вирішив, що допомогти тут може тільки жінка. Маріллу просити не випадало. Метью не мав жодних сумнівів, що затію із сукнею вона, м’яко кажучи, явно не схвалить. Лишалася пані Лінд: до жодної іншої особи жіночої статі в Ейвонлі Метью не посмів би звернутися з таким питанням. Отож до неї він і пішов; добра жінка миттю зняла тягар із пліч бідолашного страдника.

— Вибрати сукню на подарунок Енн? Авжеж виберу. Я завтра їду в Кармоді, то куплю заразом і це. Ви маєте якісь особливі побажання? Ні? Тоді вибиратиму на власний розсуд. Гарний насичений коричневий колір має бути Енн до лиця, а у Вільяма Блера так до речі з’явилася нова чудова глорія. Може, ви хотіли би, щоб я й пошила сукню? Бо коли шитиме Марілла, Енн може заздалегідь про все дізнатися й зіпсувати несподіванку. Добре, я пошию. Ні-ні, мені зовсім не тяжко. Я люблю шити. Зроблю за викрійкою на свою небогу, Дженні Джилліс, бо фігури в них з Енн однаковісінькі.

— Ну-у-у… я в боргу перед вами, — відповів Метью, — і… і… не знаю… хотів би, звісно… я завважив, що рукави тепер шиють не такі, як раніше, тому… якщо не прошу забагато… хай вони будуть по-новому…

— З буфами? Та певна річ. Метью, щодо цього не хвилюйтеся. Я пошию за найновішою модою, — сказала пані Лінд, а коли Метью пішов, промовила сама до себе:

— Яка то буде втіха побачити сердешну дитину бодай раз у гарному платті. Марілла її вбирає просто сміховинно, будьте певні, — я вже з десяток разів поривалася так їй і сказати. Але й рота не розтуляю, бо видно ж, що ніяких порад Марілла не хоче, та й узагалі вважає, що ліпше за мене тямить у вихованні дітей, хоч вона й стара панна. Та це завжди так. Люди, котрі виховували дітей, знають, що не існує у світі єдиного й незмінного метода, який годився би для всіх. А от ті, хто ніколи їх не виховував, думають собі, що це легко, як із пропорціями в алгебрі — отак і так підставиш три числа, і буде правильно. Та плоть і кров керуються не алгеброю — і ось у чім помилка Марілли Катберт. Мабуть, убираючи Енн так, як вона це робить, Марілла сподівається виховати в ній дух покори, а виховує радше заздрість і невдоволення.

Я певна, що дитина бачить різницю між своїми сукнями й сукнями інших дівчат. Та що там казати, якщо навіть Метью завважив. Цей чоловік прокидається після шістдесятилітнього сну!

Упродовж наступних двох тижнів Марілла бачила, що брат її має щось на думці, але що — так і не здогадалася аж до Святвечора, коли пані Лінд принесла готову сукню.

Марілла сприйняла новину загалом добре, хоч і не видавалося, буцім вона повірила в дипломатичні пояснення пані Лінд, — мовляв, сукню вона пошила тільки тому, що Метью боявся: раптом Енн дізнається завчасу, якщо віддати шити Маріллі.

— То он чого Метью два тижні ходив такий таємничий і всміхався сам до себе? — сказала вона дещо холодно, проте не без поблажливості. — Я знала, що він замислив якусь дурницю. Мушу сказати — я не вважаю, що Енн потрібні нові плаття. Восени я пошила їй три практичні сукні, добрі й теплі, а все інше — то вже справжнє марнотратство. Та на одні ці рукави пішло стільки матеріалу, що на цілу блузку стачить! І без того Енн пишається, як пава, а ти, Метью, цьому лише потураєш. Ну, але хай би тепер вона мала радість, бо гинула ж за цими рукавами, ще відколи приїхала — байдуже, що сказала тільки раз. Ці буфи стають щораз більші й сміховинніші: уже тепер такі величезні, як повітряні кулі. За рік, напевне, з ними доведеться проходити у двері боком.

Різдвяний ранок застав світ у прекрасних білих шатах. Грудень був дуже теплий — усі наготувалися до зеленого Різдва, проте вночі зненацька випав сніг і геть перемінив Ейвонлі. Щаслива Енн визирнула у вікно, вкрите крижаними візерунками. У Лісі Привидів височіли пухнасті красуні-ялиці, берези та дикі вишні були мовби обсипані перлами, рілля скидалася на рядки припорошених снігом ямочок, а в прозорому морозяному повітрі лунало веселе потріскування. З радісними вітаннями Енн побігла вниз; голос її луною розкотився по всьому будинку:

— З Різдвом, Марілло! З Різдвом, Метью! Правда ж, яке чудове свято? Я така рада, що воно біле, бо коли інакше, то це вже ніби й несправжнє Різдво. Я не люблю зеленого Різдва. Та й ніяке воно не зелене, а блякле коричнево-сіре й зовсім не гарне. І чого люди кажуть «зелене Різдво»? О, Метью, невже… невже… це мені? О, Метью!

Метью боязко розгорнув паперовий пакунок і витяг сукню, благально глянувши на Маріллу; вона з показною байдужістю набирала воду в чайник, лише краєчком ока уважно стежачи за перебігом сцени.

Енн узяла сукню й оглянула з німим благоговінням. О, яка вона була розкішна — гарна коричнева «глорія», що мінилася, мов шовк, спідниця з кокетливими рюшами й рюшечками, ліф, оздоблений щонаймоднішими защипами й тонкий, мов павутинка, мереживний гофрований комірець. Але рукави — то був вінець ідеалу! Довгі, аж до ліктя, манжети, над якими — прекрасні буфи, розділені посередині складочками й бантиками із шовкової коричневої стрічки.

— Це подарунок тобі на Різдво, — соромливо пояснив Метью. — Енн… чого ти… чого… тобі подобається?

Бо на очі Енн раптом набігли сльози.

— Чи мені подобається? О, Метью! — Енн розклала сукню