Максим Іванович Кідрук - На Зеландію!

розбирайтеся, що воно таке). Імена дівчат я, на жаль, не зафіксував (я б і Влада забув, якби він не лишив свою картку). Красуні перебралися до Окленда недавно і на той момент були зайняті пошуком хорошої роботи.

Влад виявився цікавим хлопом: приємний, товариський і, безперечно, дуже розумний. Хоча я так і не зміг розслабитися в його присутності. Мене насторожував (майже дратував) його костюм. Якось важко довіряти чувакам, які приходять на «пиво» в глянцевому жакеті і сорочці з комірцем-стійкою.

Попри це ми файно спілкувалися. Говорили про Україну (розпитував переважно Влад, дівчата ще не встигли засумувати), про життя в Зеландії, про дивацтва новозеландців, труднощі у пошуках роботи тощо. Перегодя Наталя непомітно перевела розмову в потрібне їй русло і взялася бомбардувати мене бронебійними запитаннями про реальну мету приїзду.

Зрештою я здався і розповів про плакати, змовчавши про те, що на постерах. Просто розказав, що головною метою акції є розклейка «просвітницьких» плакатів, пов’язаних із Ґреґом Морґаном і конкурсом «Виграй дружину з України», які примусять новозеландців задуматись над скоєним паскудством. Влад і Наталя перезирнулися. Не схоже, що їм припала до душі наша з Притулою вигадка.

– Що на плакатах? – суворо спитав Вернигора.

Намертво стуливши губи, я мотав головою з боку в бік. Мовляв: не скажу.

– Максе, будь ласка… – просила Наталя.

Я вдавав, що оглух.

Чому я взагалі виклав інформацію про постери? Певна річ, що не просто так. Позаяк і Влад, і Наталя давно жили у Новій Зеландії, мені кортіло довідатися, чим загрожує подібна вихватка. Тож ніби ненароком я поцікавився:

– Що може бути за розвішування таких «афіш»?

– Залежить від того, що на них зображено, – відповів Влад. – Ти сам це розумієш.

– Владе, вибач, але я не можу розповісти більше, ніж уже сказав.

Вернигора прискіпливо подивився на мене і спитав:

– На твоїх плакатах немає насильства? Чи порнографії?

Він не здогадувався, що влучив просто в яблучко. Мій кадик, клацнувши, смикнувся вгору. Ага, куди там, голі «буфери» і відрізані яєчка – ні разу не насильство і ні разу не порнографія!

– Ну-у… – витягую губи трубочкою, намагаюсь надати обличчю якомога чеснішого виразу і кажу: – Немає. Нічого такого там немає.

– От і добре!

«Бляха-муха», – думаю, відпиваючи пива з бокалу.

– І все ж таки. Що мені… м-м… може бути, – обережно починаю, – якщо там таки є трохи цього… насильства? Чи… Тобто там, звісно, нічого такого немає! Не подумай! Але раптом, ну, якби воно було… То чим мені це загрожує? Загрожувало б тобто…

– Взагалі поліція такими справами не займається, – знизав плечима Влад. – Копам немає діла до якихось там плакатів, своїх справ вистачає, але…

– Що «але»?

– Якщо раптом постери викличуть помітний резонанс у суспільстві, маю на увазі, якщо до поліції безперервно дзвонитимуть зі скаргами, то копи просто змушені будуть діяти, вживати якихось заходів.

– Хм… – буркнув я.

– Ось, наприклад, – вів далі він, – два тижні тому скінхеди розповсюдили по Окленду листівки з агресивними закликами позбутися «кольорових» емігрантів: індусів, меланезійців і китайців. Наступного дня оклендська спільнота (переважно, мабуть, ті самі емігранти) засипала поліцію обурливими скаргами.

– І що?

– Двох скінхедів спіймали, зараз вони у в’язниці, очікують на суд. Хлопам загрожує до трьох років позбавлення волі плюс величезні штрафи.

«Зараза! – я пошкріб собі тім’я. – Що робити?» В той момент ідея Притули більше не видавалась мені такою героїчною. Романтизм вивітрився, як бульбашки з теплого пива.

– І ти думаєш, що їх посадять?

– Думаю, так. Майже певен. Справа набула великого розголосу. Для влади так буде простіше.

– А якби на їх місці були іноземці?

– Не громадяни Нової Зеландії? – Влад замислився: – Гм… Точно не знаю, треба буде почитати кодекс. Але гарантую, що так просто їх би не відпустили. Судили б усе одно тут, у Зеландії. Принаймні штрафу вони б не уникнули.

– Великого?

– Немалого. Тисяч тридцять-сорок доларів. Може, більше…

– Зрозуміло… – похнюплено прошепотів я.

– Але тобі нема чого переживати, Максе! – Вернигора поплескав мене по плечу. До сьогодні не знаю, він знущався чи справді підбадьорював мене. – На твоїх плакатах нема ні насильства, ні порнографії. Так що не забивай дурним голову!

– Ага… – Я обхопив вологий келих обома долонями і, тяжко зітхнувши, вперся у гладенький обідок підборіддям…

* * *

Настала середа, 4 травня. Зранку я знову подався в Окленд-Сіті. З одного боку, через те, що в хостелі не давали сніданків, а це дуже погано, адже снідання – це запорука гарного дня. Не тільки для того, хто поснідав, а й для оточуючих. Якщо мене, приміром, три дні не погодувати сніданками, то під кінець четвертого дня я вже не знатиму, куди трупи складати. А з іншого – мені потрібно було нагледіти який-небудь паб, де я проголошуватиму тост за вічну дружбу між Новою Зеландією та Україною.

Погода в Окленді неповторна. Настільки неповторна, що не повторює сама себе навіть протягом дня. Зараз сяє сонце, за півгодини над головою вже штовхаються замурзані хмари, потім знову визирає сонце, а ще за півгодини налітає такий вітрюган, що навіть ківі[59] починають літати… дупцями вперед і лапками доверху.

Основною особливістю клімату Окленда є висока вологість повітря. Це зумовлено як географічним розташуванням (місто з усіх боків оточене водою), так і значною кількістю опадів. Дощі йдуть постійно, як улітку, так і взимку. Прогнозам можна довіряти не далі як на дві години наперед. Місцеві нерідко кажуть у розмовах із приїжджими: «Вам не подобається погода в Окленді? Почекайте десять хвилин».

Зі мною все було навпаки. Коли я вийшов з «Pentland Backpackers», погода мені цілком подобалася. Трохи парило, проте небо було чистим, глибоко-синього відтінку. Поки доїхав з району Маунт-Іден до центру, небесний купол посірів, наче його знудило, а з півночі набігли кошлаті і брудні, немов дворняги, хмари. Температура впала. Замжичив дощик.

Ще в хостелі підготував список пивних пабів, музичних ресторанчиків та караоке-барів – словом, усіх місць, де можна буде зачитати тост, не боячись, що охоронці викинуть тебе головою вперед. Тож я тинявся по центру, поволі насичуючи одяг і волосся вологою і зазираючи у відібрані забігайлівки. За дві години обійшов усі і зупинив свій вибір на двох на вигляд непоганих генделях: «Kiwi Music Bar» (на Квін-стрит, головній вулиці) і «Geihinkan Karaoke Bar» (на Альберт-стрит). Обидва в самісінькому центрі Окленд-Сіті. У кожному – просторі зали для відвідувачів і невеликі сцени з мікрофонами для співунів, якраз те, що треба.

За час рекогносцировки погода зовсім зіпсувалася. Хмари зробилися такими драними, що страшно було дивитися. Їх наче гранатами