Максим Іванович Кідрук - На Зеландію!

підлогу (на щастя, на той час я вже достатньо прочунявся, щоб усвідомити, що спав на другому поверсі, і не шугонув сокиркою з ліжка) і, хитаючись, пішов у ванну.

Простояв під крижаним душем, поки не почав смикатися від холоду і вистукувати зубами «We Will Rock You». Спати перехотілося, але задерев’янілі м’язи аж вили від утоми.

Здається, була чверть на шосту, коли Наталя Пошивайло припаркувалася навпроти «Пентланд Бекпекерс». У неї був синій «Ауді А5», остання модель, з кузовом типу універсал.

– Круті у тебе номери, – показав пальцем на номерний знак Наталиної машини. Замість цифр на ньому красувалося одне-єдине слово: UKRAINE.

Жінка просяяла:

– Дякую!

– Куди їдемо? – спитав я, сідаючи на пасажирське сидіння. – Я тут нічого не знаю.

– Неподалік є пристойна кав’ярня.

Ми котилися менше п’яти хвилин і спинилися біля одноповерхової сучасної будівлі з вікнами на всю стіну. Всередині кафе, крім нас, нікого не було.

Погано пам’ятаю ту розмову. За спиною були двадцять три години, проведені у літаках, від них досі гуділо у вухах, день фактично помінявся місцями з ніччю, і я просто не міг належним чином фіксувати те, що відбувалося довкола.

Пригадую, Наталя безперестану допитувалася, що ми з Притулою збираємося накоїти і як це відіб’ється на українській громаді Окленда. Я поводився, наче міднолобий партизан на допиті: ухилявся від відповідей, міняв тему розмови, бурмотів під ніс якусь нісенітницю. Жіночка просила відмовитися від найбільш агресивної фази нашої акції, натомість обіцяючи влаштувати інтерв’ю на телебаченні і прямий ефір на «The ROCK FM». Здається, вона навіть вийшла на зв’язок із керівництвом «MediaWorks». Нібито. Не пам’ятаю. Щось таке казала. Я варнякав щось ствердне, коли мова заходила про ефір, але вперто відбрикувався від запитань, які стосувалися основної частини нашої з «Сірим» шоу-програми.

Зрозумівши, що в такому стані з мене толку, як з ведмедя грізлі в піонерському таборі, жінка відвезла мене назад у хостел. По дорозі Наталя повідала, що завтра ввечері зорганізує зустріч із діаспорою. Нічого особливого, буде лише кілька чоловік, які захотіли побачитися зі мною. Здибаємося за пивом, чипсами й сосисками в якомусь барі. Я погодився.

Прощаючись, вона сказала, що зателефонує завтра в першій половині дня (це я добре закарбував) – розповість про результати перемовин із керівництвом «The ROCK FM».

* * *

Пошивайло, як і обіцяла, передзвонила вранці наступного дня. Я саме їхав у автобусі до центру міста. Похропівши вдосталь протягом ночі, більше не відчував липкуватої сонливості, проте післяпольотна втома – те, що англійці називають jet lag,[57] – лишилась і давалася взнаки.

– Кідрук на дроті, – піднімаю трубку.

– Максиме, привіт! – піднесено привіталася Наталя. – Як справи?

– Все чудово! Їду снідати.

– Я поговорила з «MediaWorks».

– І як?

– Успішно. Щойно мені дзвонила Кеті Міллс (Katie Mills), редактор розважальних програм на «The ROCK FM», говорили про тебе. Вона готова зустрітись, більше того, вони з радістю візьмуть тебе на ефір.

– На коли? – Від такого щастя я не стримався і заговорив надто голосно. Люди в автобусі стали озиратися.

– На четвер на ранок. Того ж дня вони запрошують тебе на телебачення.

– Прекрасно! Ти навіть не уявляєш, як я тобі вдячний.

– Завжди будь ласка… Правда, є одна умова, що стосується твоєї появи в ефірі.

– Слухаю.

– Це має бути «friendly visit».[58]

Я на хвильку замовк, схиливши голову і притулившись лобом до вертикальної стійки в автобусі. А тоді посміхнувся – по-особливому всміхнувся.

– Без питань. Все, що завгодно. Хочуть «friendly visit» – буде їм «friendly visit». – Добре, що Наталя не бачила тої усмішки.

– От і чудово! Тоді я передзвоню Кеті Міллс і скажу, що ти погодився. Я також дала їй твій номер телефону. Можливо, вона захоче побалакати з тобою до ефіру. Ти ж не заперечуєш?

– Анітрохи.

– І ще одне… – По зміні голосу я відчув, як вона напружилася. Значить, буде питати чи просити щось, що їй самій не до вподоби. – Я була б не проти піти з тобою на ефір.

– Для чого?

– Розумієш, вони можуть обставити все в невигідному для українців світлі. Почнуть брати тебе на кпини, висміювати. Ти також можеш не зрозуміти специфічних жартів, і тоді розмова вийде односторонньою. Поряд має бути хтось, хто б зміг підтримати тебе.

Я так не думав. Якщо нормально розійдусь, то ведучі думатимуть тільки про те, як закрити мені рот, і навіть не згадуватимуть про специфічні новозеландські насмішки. Проте вголос проказав:

– Гаразд, Наталю. Згода. Головне, щоб мене пустили на ефір. – «Там побачимо, хто кого виставить у невигідному світлі».

– Не забувай, сьогодні ввечері ми зустрічаємось. Буде мій товариш Влад і ще кілька подруг. Вони дочекатися не можуть, щоб з тобою познайомитися.

– Я теж.

– І приготуйся розказати нам усе про те, що ви з Притулою задумали…

Сухо буркнувши:

– До вечора, – я поклав трубку.

Вийшов на початку Окленд-Сіті і посунув шукати забігайлівку для снідання.

* * *

Повернувшись до хостела, я підготував офіційну скаргу для BSA. У Новій Зеландії все автоматизовано, тому носитися з папірцями не доводиться. Нарікання на роботу телевізії та радіо відправляються просто на сайті Broadcasting Standards Authority (www.bsa.govt.nz/make-a-complaint-now).

Склавши короткого (на три абзаци) листа, в якому окреслив проблему (навів, для прикладу, висловлювання Ґреґа, опубліковані в «New Zealand Herald»), я попросив ужити заходів і, головне, – зазначив, що я вже тут, припхався у ваш Окленд, браття новозеландці, відучора, образно кажучи, стою під вашими стінами і нетерпляче чекаю на вирішення цього делікатного питання. Підписався своїм іменем і благополучно надіслав звернення.

Це була найпростіша частина акції «На Зеландію!». Вона не вимагала значних зусиль, її взагалі можна було проробити в Україні, і я, щиро кажучи, не вірив, що лист завдасть хоч якої-небудь шкоди «The ROCK FM».

Я недооцінив BSA. Прикро, але моя писулька матиме колосальний вплив на подальші події. Чому прикро? Тому що якби знав, що почнеться через ту скаргу, то не відсилав би в BSA жодного слова…

* * *

Наталя Пошивайло заїхала за мною в хостел за кілька хвилин до п’ятої. Я вскочив до її «Ауді», і машина з номерними знаками «UKRAINE» понесла нас до бару.

У пабі на нас уже чекали двоє симпатичних дівчат (…звісно, з України! Звідкіля ж іще в Новій Зеландії можуть узятися симпатичні дівчата?) і молодий чоловік, на вигляд років 30–35, у діловому костюмі.

Наталя познайомила нас. Чоловіка звали Влад Вернигора. Він понад десять років жив у Зеландії і на цей час працював на посаді Estimating Manager у компанії «WebStar» (самі