Люко Дашвар - Биті є. Макс

– Уже хоч як спробуй, – наказувала Міла. – Бо цей дід не просто стерво! Дуже важливе і багате стерво. Захоче – усім нам погано буде.

Ах ти ж, підле старе хабоття! Сиділа вночі біля блідого пана, брівки зводила, видушувала з себе незрозумілі нечутні звуки: м-м-м-м… Ох, і пісня! І раз, коли пан задрімав під Дорине мичання, раптом збурилася, підхопилася.

– Бо-о-ов-дур! – сказала вголос.

Пан розплющив очі.

– Дурепа мала! – кинув.

Підлий! Думав, Дора не дізнається, як він її обізвав?! А Дора по вустах читає! Ясно тобі!

– Сам такий! – усі зусилля зібрала і вимовила. Хай чує!

– Корова!

– Сам… ко-о-ва!

– Коза!

– Сам… коса!

– Піпетка!

– Піпе-дка! – заглядала панові в рота. Не пропустить! Кожен звук розпізнає, відповість, не промовчить.

– Лялечка… – пан усміхнувся втомлено. Поманив до себе Дору.

Перелякалася. Відчай ущух. Що це вона?… Підійшла знічена. Пан ухопив дівча за руку, смикнув до себе.

– Говори! То твій кадуцей…

– Не-е-е мо-у… – промичала майже незрозуміло: не можу!

Блідий пан посміхнувся хижо.

– Я і не таким язики розв’язував…

Макс повернувся в Україну в середині серпня. Майже два з половиною місяці мандрував просторами Російської Федерації в компанії педантичного австріяка Ернста Гразера, що контролював Перепечаєві активи на території сусідньої держави, старанно знайомився з дідовим майном, хоч і досі ледь охоплював уявою усі скрині, цехи, банки і виробництва, що переходили до нього. Макс знав, що дід багатий. Але щоб аж настільки! Банк у Москві, пасіка під Ярославлем, нафта в Сибіру і теплиці з помідорами на Далекому Сході. Ясно, що яйця у різні кошики, але як зумів наплодити стільки яєць! І це тільки в Росії, бо Перепечай пояснив: з українським майном пізніше розберуться, а з європейськими банками – просто. Перепечаєві рахунки вже на онука переписані.

З літака не до діда гайнув. У фонд, бо телефоном не наважувався розпитати в Августа: як там наш Макаров?

Замість Августа у «Силі добра» товкся батько.

– Максиме… – усміхнувся так певно-дозовано, ніби відміряв перед тим шматок радості для сина. – А чого не повідомив, що повертаєшся? Я б тебе зустрів.

– Зайве, тату. Я ж не хлопчик, – стримано обійняв тата. – Як справи? Як мама?

– Мама… скучила. Справи рухаються собі потроху. Заїхав, бо думав Августа навантажити трохи, а він у лікарні.

– Допомога потрібна? – Макс придивлявся до тата: ніби такий, як і завжди. А ніби й ні.

– Час маєш? Допоможи, бо не встигаю.

– Наказуй, – поблажливо. Сміх у душі: ні, більше тато не в змозі йому наказувати. Цікаво, здогадується, що саме змусило сина надовго залишити рідну землю?… Офіційна версія: подався у Гонконг слухати лекції відомого економіста Лан Сянь-піна. Невже вірить?

– У мене хлопець працював… Олександр Макаров… – почув голос батька, закляк, насторожився – що, що?

– Виробництво купив. Я через Новаковського держзамовлення для нього пробиваю. Треба б звозити Ярослава Михайловича на фабрику до Макарова, щоб на місці роздивився, що до чого.

– Радий буду… – Макс говорив, себе не чув. – …зустрітися з Ярославом Михайловичем. Тільки додому заїду, перевдягнуся.

Володимир Гнатович обійняв сина.

– Приємно… Що допомагаєш… Продовжуєш справу…

– Що це ти… Ніби приречений… – похмуро віджартувався Макс.

Провів батька до дверей. Додому не поїхав.

– У якій лікарні Закс? – наступав на секретарку. – Скачко до мене! Де вона? Чому я її й досі не бачу?!

– Юлія? – секретарку лякав спокійний категоричний голос шефа. – Звільнилася…

– Що?! – несподіванка за несподіванкою. Хотів було запитати: коли, чому? Насупився. – Адресу лікарні! Швидко!

Заксове бліде обличчя зливалося з білою подушкою. Тільки сині губи контрастом.

– Доброго дня, Максиме Володимировичу, – ледь чутно.

– Серце?

– Не вперше… Вночі спати не можу – оце погано. А так… оклигаю.

– Одужуйте, – формально. – А Скачко… Чому відпустили?

– А що я міг зробити? Відпрацювала два тижні й пішла.

– Чому?…

– Сказала: особисті причини. Шкода. Дуже вправна дівчина. Але я вже доручив кадровій агенції підшукати нову помічницю.

– Ви б краще на іншому зосередилися.

Закс аж відірвав голову від подушки.

– Ніяких хвостів, Максиме Володимировичу.

– А Макаров… І досі прекрасно почувається…

– Люди почали працювати наступного дня після нашої з вами розмови, – прошепотів Август кволо.

– Тільки не в тому напрямку! Я повернувся – а тут такі новини! Держзамовленням для фабрики Макарова нардеп Сердюк власною персоною займається.

– Ні, ні… До кінця осені Макарова на фабриці не буде. Повірте, без гарантованого результату люди за такі справи не беруться.

– Точно не буде? – перепитав. Задумався. – Але… навіщо тоді уся ця метушня із держзамовленням? Вона компрометує тата…

Август зиркнув вицвілими оченятами, відповів не менш холодно, ніж Макс:

– І відводить підозри від вас. Ваш дідусь… зацікавлений… у цьому.

– У чому саме? – не здавався. – Мене захистити чи батькову репутацію зіпсувати?

– Пану Перепечаю завжди подобалися складні багатоходівки, – вислизнув Август.

– А Новаковський? Новаковський дідові теж поперек горла?

– Новаковський не постраждає, – упевнено відповів Август. – Ви зараз його на фабрику Макарова повезете? Швидко знайдете… Двоповерхова споруда неподалік від прокуратури.

Все знав старий хрін!

Макс мчав до Генеральної прокуратури – там і домовилися з Новаковським зустрітися, сумніви збурювали: Скачко, батько… «Невже дід хоче батька знищити?! – думав. – Чому? Попередити батька? Натякнути, щоб відійшов, не поганився. Чи дослухається? Ні… Тато ж у нас краще за інших життя розуміє…»

Побачив акуратний двоповерховий будинок з вивіскою «Есфір» на фасаді – і думати про тата забув. Тут… Тут його ворог. Нікчемний покидьок без честі й шляхетності. Аморальна тварюка. Як… Як тільки у нього вистачило совісті заповзти у татове кубло, знаючи, що перед тим зганьбив Макса з Любою?! Як у нього з’явилася оця фабрика? Тільки підлістю! Покидьки інших шляхів не знають. Максу вистачить терпіння, аби пройтися згарищем.

– Оце і є твоя фабрика? – тільки і процідив, побачивши білявого гада. Уява вже руйнувала стіни, вивалювала з вікон рулони тканин, скидала на купу дорогі японські швейні машинки.

– Моя! – нахабно відповів Макаров.

Тріумф волі

Ох і тяжко мовчати, коли так кортить балабонити, – хоч серце вирви. Щоб залишилася тільки тверда, як зелене яблуко, воля робити, як треба, не як жадається.

Старий пан пролежав у стаціонарі приватної лікарні тиждень. З ночі у ніч зиркав на Дору грізно.

– Ну, що?… Розкриєш рота?

«Ні», – метляла кучерями спантеличено.

– От Дуня… – презирливо.

– Дора!

Старий пан дратував до відчаю.

– Дуня!

– Дора! – гнівалася. – Ти! Знай! Дора!

– Хочеш говорити – не думай про слова, – сварка вщухала, старий пан набундючено дивився на Дору, повчав: – Відкрила рота і пішла чесати.

– Не-е мо-у… – бідкалася.

– А як я дражню?

– Мо-у… – тобто «можу».

– От і тренуйся на тих, кого не любиш.

– Не-е мо-у…

– І де таких