Люко Дашвар - Биті є. Макс

Свєто? – до редакторки, тільки-но та з’явилася. – Може, посварилися? Дора аж дзвенить від жалів.

– Усе гаразд, – Діброва ні в сих ні в тих. Крутилася, за цигарки хапалася. – Данко від’їхав ненадовго. У справах… Ясно, що Дора сумує. Але… життя. Не може ж він біля неї сидіти, як прив’язаний.

– І куди?

Світлана Сергіївна – про Данкові перспективи. Ганна Іванівна на неї тільки скоса.

– А казала – не заважатимеш.

– А я і не заважаю! – обурилася Діброва. – Дора – славна симпатична дівчинка. Якщо у них все серйозно, хвилюватися нема чого. А як ні… Я навіть рада, що вони розлучилися на певний час. Випробування…

– А казала – не заважатимеш, – повторила секретарка з гіркотою.

– І не заважала! Віддала все на відкуп часу – як буде. Але й допомагати синові не відмовлялася. Про що ти, Ганно? У Данка з’явився шанс здобути цікаву творчу професію! Він має знехтувати цим заради Дори?!

– Чого ж ти тут репетувала, коли Дора мала поїхати матір шукати? Синочка жаліла? Отже, Дорі не можна Данка залишати, а Данкові…

– А кого б я ще мала жаліти?! – завелася Діброва. – А ти теж… подумай… Допоки Дора в тебе житиме? Ти її назавжди пригріла? Усе життя бігатимеш за нею, аби не спіткнулася? А сенс?

– Он ти як…

– Та припини, їй-богу! Нема мені за що собі дорікати! Кажу ж… Повернеться Данко, вирішить – мені тільки Дора! – і слова не скажу. А як по-іншому… Теж не втручатимуся…

Ганна Іванівна заклякла. Очі долу.

– Ти його в ту експедицію прилаштувала, Свєто?

– …Думаєш, це було просто? – Діброва замовкла, закурила чергову сигарету. – Я після університету в одній газеті на Луганщині працювала. У нас заввідділу соціальних проблем був такий собі Йосип Григорович Равлич. Дуже мудра людина. Так він казав… Для щастя у шлюбі чоловік і жінка мають бути приблизно одного віку, мати освіту приблизно одного рівня і бути з приблизно однакових соціальних прошарків.

Зітхнула знічено.

– Данко… Він рухається і рухатиметься вперед… Він дуже талановитий. І просто – класний! А Дора… Санітаркою до кінця днів? Це ж ти її до лікарні влаштувала, Ганно? От і думай, чи варто було, як уже вважаєш, що вона тобі за дочку стала… Ти б рідну доньку в санітарки не відправила. Ти б інші перспективи для неї виборювала. Тож не треба мені дорікати…

Операційна медсестра з двадцятирічним стажем не заплакала, хоч сльози під кадик – про рідну доньку не розкаже. І Дорі матір не замінить, поки та сподівається знайти свою рідну…

– Може, ти і маєш рацію, Свєто, – сказала раптом надто жорстко. – Не пара. Якби моя Дора твоєму Данкові серце відкрила, про Португалію б точно розповіла. А він, здається, про те – ні сном, ні духом… Не вірила моя Дора… твоєму Данкові! І правильно робила! Нічого… впораємося!

Проштрикнула редакторку гострим поглядом, пішла геть.

– Ну… От і поговорили, – пробурмотіла Діброва. – …Без ілюзій.

Дора знала: має бути в її житті щось надважливе і непорушне. Щоб спина не гнулася, серце не страшилося, бачити ясно. Мало сказати «Не-е-е боуса». Як насправді не боятися? Де основа?

Мама? Тато? Сама в гамірній столиці перелякалася – ні, не батьки. Згадка про них пригинала спину, обливала переляком серце, затьмарювала очі.

Данко? Так! – увірилася спочатку. Та Данко поїхав, і Дора з жахом усвідомила – пропадає, тане… І нема того надважливого і непорушного, що кожного дня умілими ін’єкціями повертає сили. І радість… І терпіння дочекатися Данка.

Де ж та основа? Сумніви короїдами. Залишив… Бо глуха. І німа. І хай не бреше, що йому все одно. Одного разу не втримався, сказав:

– Навчу тебе говорити і познайомлю зі своєю мамою!

А німу не хотів у свій дім вести… От і правильно, що Дора Данкові про Каштелу-Бранку не довірилася. Просив не раз – розкажи про себе, Доро. А Дора кучерями тільки – ні, ні, потім… От і правильно.

Життя, як життя нема, план. Ніч біля хворих. Зранку спати. Прокинутися, дати рукам діло аж до ночі. Ніч біля хворих… Данко щодня СМС-ив: «Тут круто!», «Я пірнав!», «Попікся на сонці, море тепле…»

«Класно…» – відповідала. Дні рахувала: коли ж повернеться? Експедиція затримувалася.

А тут тато – здрастуй, доню! Приїхав до столиці на поетичний фестиваль, зателефонував з вокзалу. Примчала, сльози на очах. Як же скучила! Хоч і Галя, і забув, а скучила!

– Як ти, таточку? – заглядала в очі.

– Так… Богданчик у нас із Галею тепер є. Синочок. Тиждень тому народився, – ошелешив. – Галя казала… Може, Дора там у Києві забагатіла, то хай би допомогла, бо скрута.

Витягла чотири тисячі гривень, що на Каштелу-Бранку відкладала вперто, татові віддала.

– Ми для Богданчика твою кімнату переобладнали, – сказав тато, як уже на Теребовлю їхав. – Ти ж не проти?…

Не проти… Дивиться – шлях на Теребовлю закритий. Нема куди подітися. Ганна Іванівна підтримувала, як могла. До церкви повела, до батюшки.

– Таке діло. Хочу хрещеною матір’ю дівчині стати. Як зробити?

– Коли дівчина хрещена, то має хрещених батьків.

– Далеко вони! І рідні, і хрещені… Хіба не можна дитині ще одну хрещену матір? Має ж бути якийсь вихід!

– Бог добрі справи бачить. Для того не треба формальностей, – сказав священик. Та час і молитви для Ганни Іванівни з Дорою знайшов – заприсяглася секретарка дбати про Дору перед Господом.

– Віднині довіку, – Дорі сказала. – Ти – моя дитина. От трохи грошей назбираємо – поїдемо до Каштелу-Бранку.

А про рідну донечку, що десь блукає світом, – ані слова. Дора в душу не лізла, хоч малий Славко давно розповів: мама кричала і побігла, а бабуся плакала, а потім сказала, що мама скоро повернеться… Каштелу-Бранку.

Ганна Іванівна – опора? Боронь Боже! Дора відчувала жінчин біль – сама для неї розрада.

А де?… Скніла біля хворих, а вони ж різні. Хто посміхнеться, а хто вовком. Особливо нестерпно стало, як у середині літа в окремій комфортній палаті з безліччю складної апаратури з’явився блідий старий пан з гострим хижим поглядом. Медперсонал перед ним – килимками. Старша медсестра Міла, якій усі пацієнти однакові, і та себе загнуздала:

– Сьогодні біля вас Дора лишиться. Та тільки на одну ніч. Завтра вам допомагатиме більш досвідчена…

– А ця чим погана?

– Наша Дора… глухоніма, – Міла обережно.

– Слава Господи! Хоч тут пощастило, – сказав пан. – Хай ця буде. Іншої не треба.

А гидкий же! Варто підійти – за спідницю смик!

– Отут сиди! – і не спить же вночі. – Давай… Заспівай мені…

«Ні», – хитала голівкою. Не