Ізабелла Сова - Терпкість вишні

я, обгризаючи шкірки зі вказівного пальця. — Нам зостається лишень одне: вдатися до методу виключення.

— Я теж про це думала. Тож до діла.

* * *

Це не може бути щось таке, що вимагає золотих рук чи точного мислення. Ані щось таке, що вимагає оселитися поблизу Яґеллонки. Ані щось таке, що відбирає понад сорок годин на тиждень. Воно не повинно славитися комизливими викладачами і ще комизливішими секретарками.

— Усі факультети ними славляться, — зауважила Вікторія.

— Ніби так, але на деяких є винятково комизливі, — обізвалася Мілена. — Але я вже, здається, знаю, що вибрати.

Я, здається, теж, — додала я.

— Ти думаєш про те саме?

Я кивнула.

— Ну ясно. Це єдиний можливий вибір.

Майже середина червня

Схоже, що такого ж рішення дійшло понад тисячу абітурієнтів. Тож припадає по двадцять охочих на одне місце. Нічого дивного, що ми дуже нервуємось. І зубримо від світання до смеркання. Намагаємося заповнити лакуни знань із суспільствознавста (фе!), політики (страхіття) і польського культурного життя (цього, на щастя, небагато). Ірек із Філіппом закидають нас тоннами конспектів, книжок і тестів на інтелект. Тільки чи вистачить цього, щоб удвох подолати сорок суперників?

Друга половина червня

Зубримо далі, ми з Мількою до вступних, а Марія з Вікторією до останніх іспитів у цій сесії. Травка переніс свої на вересень. Бо через нещасливе кохання не ладен зосередитися на текстах святого Фоми.

— Посиджу влітку, коли трохи охолону, — пообіцяв він. — До речі, про Марію. Чи вона й надалі перебуває у стані війни з чоловіками?

* * *

Здається, що так. Учора ввечері ми відпочивали в садку біля Старовіслянської. Столик біля нас зайняла закохана й добряче почовгана пара. Обоє, певно, не набагато старші від Ірекової сестри, але заввиграшки могли б виконувати ролі персонажів після сорокарічних випробувань. Без гриму. Ми з дівчатами стали розмірковувати над тим, що ж це так нищівно впливає на людську оболонку. Пролунало кілька версій: дешеве вино (думка Мільки), волога запліснявіла хата, відсутність роботи й перспектив розвитку (так вважає Вікторія). Марія обстоювала токсичне кохання і як доказ продемонструвала нам першу сиву волосину за вухом.

— Не варто так себе вбивати, дівчата, — додала вона, не приховуючи гіркоти. — А надто заради самців.

Ми хотіли заперечити, але нас заглушила вищезгадувана парочка, котра саме обговорювала комарів.

— Ті скурвині сини впиваються до самої кістки, — почала вона, виснажена шатенка у смарагдовій оксамитовій блузі.

— Тільки не скурвині сини, кицюню, — запротестував її партнер, виснажений шатен в оксамитовій блузі в синьо-сірі смужки. — Це ж бо вони. Самиці.

— Що ти таке кажеш, Зенеку. Адже говорять «спрей від комарів», а не «від комарих».

— Якщо ви дозволите втрутитися, — обернулася до них Марія, — то пан має рацію. Кусаються саме самиці комарів.

— А що я тобі казав, кицюню? — тільки і встиг сказати втішений Зенек, бо Марія брутально його обрізала:

— У світі людей усе навпаки, зазвичай кусають самці. І тому було б не зайве винайти нарешті якийсь дійовий спрей.

За тиждень до Купала

Здається, я починаю виходити на пряму. У цьому велика заслуга Ірека. Він витягає мене на довгі прогулянки й навіть запропонував допомогти полюбити маминого коханого. Наразі, завдяки Ірековим аргументам я змирилася з фактом, що мама живе з тим, з ким вона живе.

А втім, ми дедалі вправніше розлускуємо всілякі тести. Тож, може, нам і пощастить осилити ті іспити. А на додачу вчора зателефонувала мама Мілоша.

— Пані Вишне, — почала вона своїм голосом дикторки, — я вирішила до вас зателефонувати, бо… бо… Йдеться про Мілоша.

Я вже якось здогадалася. Хоч у першу мить мені спало на гадку, що, може, з її апартаментів пропала якась коштовна дрібничка.

— Розумієте, — дещо пригнічено тягнула вона, — Мілош — моя єдина дитина. Увесь сенс мого життя.

Невже вона втратила роботу, а може, тільки шанс на чергове підвищення?

— Я хотіла б, аби він був щасливий. І байдуже, чи одержить він Нобелівську премію, а чи обере етнографію й буде провадити просте життя в Бескидах.

Звичайно, гіршого сценарію годі й уявити, коли мешкаєш у розкішному комплексі з басейном і тенісними кортами, віддалік від запліснявілих кам’яниць.

— Мілек обов’язково виросте щасливою людиною, — спробувала я її заспокоїти. — Він має нахили.

— Але й має великі лакуни з попередніх років. І сам не впорається. Тому нам потрібні ви.

— Я? — щиро здивувалась я. Адже я не виправдала себе як репетиторка.

— Тільки ви поводилися порядно. І тільки ви не піддалися на Мілошеві маніпуляції.

— Ну, не зовсім, — спростувала я, дуже збентежена. — Він таки примудрився відправити мене на батьківські збори.

— Це дрібниця порівняно з тим, на що він намовляв інших репетиторів, — похвалилася вона. — Але я не про це… Я про те, що нам потрібен хтось, хто навчить Мілека знову послуговуватися ногами. Хто йому відновить ті ноги. Коротко кажучи, нам потрібні ви.

О-хо-хо, мабуть, я і справді виходжу на пряму.

Два дні опісля

Мабуть, таки не виходжу. Ми саме оговтуємось після серйозної розмови з хазяїном обох хат.

— Я збирався відвідати вас іще в грудні, — сказав він, простягаючи нам шорстку спрацьовану долоню. — Тоді до мене телефонувала якась пані Ольшанська чи пак Ольшевська. Дуже обурена, що я тримаю спільний пансіон для дівчат і хлопців. І дозволяю там міжстатеві чвари.

Ну так, Марина тітка. У цьому вся вона, зі своїми засадами старої Шапокляк і Тартюфа в одному флаконі. Поки вона сама тримає спільний пансіон, усе в порядку.

— Але ви нічого такого не тримаєте, — обурилася Мілька. — В одній квартирі хлопці, а в іншій, як ви бачите, самі дівчата.

— Тому я все обмізкував і вирішив не втручатися. Але тепер мушу, — він усівся й зітхнув.

— Що трапилось? Якісь скарги з боку сусідів? — поцікавилася Вікторія.

— Боже борони. Ще цього бракувало. — Він став обмахуватися величезним шматком вафельного торта. — Але є одна проблема. Якихось два місяці тому мене провідав батько однієї з дівчат і став лякати податковою.

Ну, гарні речі. Мій тато не припинив підступної діяльності. Якщо потерпає він, то нехай потерпають і інші.

— І що? — запитала я, з натугою хапаючи повітря. Ще кілька років такого життя — і інфаркт гарантований. Бо невроз і перші виразки дванадцятипалої я вже маю. Так вважає Болек.

— Ну і маю гризоту. Бо ви, дівчатка, регулярно платите, не нарікаєте на брак вигід, але податкова — це не іграшки.

— Коли ми мусимо забратися? — бовкнула розлючена Мілька.

— Не говорімо зразу про найгірше. — Він заклопотано подряпав себе по голові. — Я не хочу вас кривдити… ну, скажімо, до кінця