Андрій Анатолійович Кокотюха - Таємне джерело

Тон змінився так раптово, що Марія мимоволі сахнулася, тоді поволі відсунулася.

– Щось сталося? Серйозне щось?

Навіть уявити важко – наскільки. Це треба ще в голову вкласти.

– Поки не знаю. Вибач, ти наштовхнула на ідею одну…

– Ага, забула. – Марія знову швидко почала замикатися. – Ви ж на роботі, товаришу слідчий. Я б навіть сказала – на службі.

Гарикатися з нею, навіть просто сперечатися чи намагатися в чомусь переконати Ігор цієї миті не бачив жодного сенсу. Рвучко підвівшись, поклав фото назад, хоча думка прихопити знімок із собою цвяхом сиділа в голові. Але це дасть Марії зайвий привід… Хоча навряд, вона просто не зрозуміє, це гірше. Нічого не сталося, краще поводитися таким чином. Термінові справи, хай думає, що хоче.

– Припини, Маріє. Я справді дещо згадав. Ми говорили, я міркував про своє. Ти ж нікуди найближчим часом не збираєшся?

– З такою ногою? – запитала в’їдливо. – Я буду вам ще нині потрібна, товаришу Князевич?

– Припини, сказав же тобі. Можливо, буде кілька запитань. Я ще повернуся. – І до чогось додав: – Не сумуй.

– Та вже якось буде. – Тепер, здається, Марія починала розуміти серйозність виниклої ситуації, суті якої не міг до кінця усвідомити й він сам.

– Чекай, буду. Поговоримо.

Виходячи, взув свої вичищені від багнюки туфлі.

Тугіше затягнув плащ, навіть підняв комір, знову без особливого успіху намагаючись повторити манеру Алена Делона. Гаманець на місці, гроші в ньому, час, нарешті, закурити.

Повністю занурений у власні думки, не помічаючи довкола нікого й нічого, Ігор купив у магазині пачку «Ватри», вийшов, спрагло закурив, навіть закашлявся від глибокої затяжки. Зробив кілька кроків у бік селищної ради.

Зупинився. Скурив цигарку в три глибокі затяги. Від недопалка тут же прикурив нову.

Той телефон, який зараз у кабінеті дільничного, йому не потрібен. По тому телефону краще не дзвонити туди, куди він збирався. Принаймні поки остаточно не з’ясує для себе факт, котрий ставить усі його вчорашні відкриття не просто з ніг на голову – робить їх непотрібними, помилковими, другорядними, потрібне підкреслити. Говорити з тим, кому він збирався телефонувати, Ігор також не хотів у присутності зайвих вух.

Пошта. Поштове відділення.

Це приверне увагу, напевне таку конспірацію помітять. Та хай краще потім, після того як він потелефонує до Києва, поговорить і зможе давати всі необхідні пояснення кому завгодно. Бо спершу все це слід пояснити собі самому.

На пошті теж можуть виявитися зайві слухачі.

Школа.

Паралельний телефон у сторожа. Та старого Рогозу теж краще не вплутувати.

Кабінет директора. Тільки так.

Поки дійшов до школи, докурив. Кинувши недопалок біля ґанку, з силою втоптав його передком у землю. Коли зайшов, відразу пощастило – Олег Микитович, молодявий рожевощокий директор, саме давав сторожеві якісь вказівки, та на появу гостя негайно відволікся, потис його правицю обіруч.

– Як вам тут у нас? Ніяк не поговоримо, справи, знаєте. Директор – це ж не педагог, це завгосп радше. Снідали?

– Дякую. Обов’язково поговоримо, Олеже Микитовичу, а поки що мені терміново потрібен телефон із виходом на міжмісто. Автоматичним, через код.

– Хіба у…

– Службова необхідність, – різко, аж надто різко перервав Князевич тоном, який сам вважав максимально офіційним. – Наскільки я знаю, усі офіційні особи тут мені мусять сприяти. Не сприйміть за зловживання, але…

– Звісно, звісно! – зацокотів директор. – Договоримо, Григоровичу, вже звиняйте. Ходіть, товаришу слідчий, ходіть.

Директор провів Ігоря до кабінету. Не чекаючи на спеціальне розпорядження, залишив Князевича самого. Наморщивши лоба, Ігор спробував пригадати потрібний номер.

Ні. Записник у кімнаті, в сумці.

Сильно стукало в скронях. Холонули пучки пальців.

Сходити до своєї кімнати. Взяти блокнот. Повернутися.

Ось, на літеру «П». Так, тепер код Києва…

Князевич упорався за сорок хвилин. Поки пробився на Київ, поки на тому боці зняли трубку, поки дивувалися, затим – шукали того, хто йому потрібен, і той, на щастя, виявився справді неподалік, як і розраховував Ігор. Знову розмова, досить різка – співбесідник на тому боці дроту не повинен запитувати зайвого та дурного, просто відповідати.

Нарешті все.

Князевич, навіть не поцікавившись, чи можна тут курити, знову застромив цигарку до рота.

Як там казала Марія? Єфрейтор лишав номер своєї польової пошти? Записував подрузі, а раптом – їй теж. Або потрібен терміновий контакт тієї подружки, Зірки Левицької, йому конче треба тепер знати, на яку ж адресу богатир Коля просив писати собі листи.

Бо за кілька годин у нього буде з чим порівняти. Мінімум одну-дві години.

Зараз, у цей момент, Ігор Князевич не знав, куди його заведе новий слід. Він просто взяв його та рухався навмання, точніше – пробоєм, розуміючи всі можливі наслідки, тому стараючись поки що не думати про погане. Гірше, ніж є, йому навряд чи буде.

Марія.

Так і не закуривши, Ігор розкришив цигарку в кулаці.

…Вона, звісно, була вдома. Далі сама. Навіть не зачинила дверей, не здивувалася його появі, але й не дала сказати слова, почала першою, щойно Князевич переступив поріг.

– Знаєш… Тільки слухай, гаразд? Є розмова, значить…

– У кого до кого?

– До тебе. Але не в мене. Ігоре, з тобою дехто хоче зустрітися. Проте, розумієш, не так, аби всі бачили. Сам уже переконався – село. Тому до мене… чи через мене… Словом, поки ти десь ходив, людина прийшла до мене сама. Знаєш… – знову повторила, відразу замовкла, не наважуючись говорити далі.

– Що? – сухо спитав Князевич. – Що я маю знати? Вірніше – чого ще не знаю?

– Тебе назвали моїм. Людина… яка прийшла… Так і сказала: передай своєму слідчому.

– Розберемося. Хто такий?

– Ти не знаєш. Тобто знаєш, але… Сам побачиш, під час зустрічі. Не варто нікому більше казати про це, таке прохання.

– Маріє, я сам вирішу, кому й про що розповідати. – Мовивши так, Князевич уже знав – виконає прохання, зараз йому ніхто не потрібен, надто стрімко закрутилося, лише заважатимуть. – Ти не зберегла номер польової пошти свого Колі?

– Він не мій. Мій ти. – Вона, мабуть, хотіла так пожартувати.

– Добре – того Колі. Ну?

– Нема… Чи не знаю… Треба пошукати.

– Пошукай, будь ласка. І знайди. Де мене чекають?

– Урочище Сиве. Це треба йти до бабигалиної хати…

– Знаю, – зупинив її Князевич. – Знайду, вже довелося там погуляти. Граєтеся тут у партизанів.

– Прохання серйозне, Ігоре.

– Та зрозуміло. Будь удома, – повторив про всяк випадок і, намагаючись не дивитися їй у вічі, крутнувся через праве плече.

Урочище Сиве. Дуже добре.

Глибоко застромивши руки в кишені плаща, Князевич рушив до місця зустрічі. Сонце вже стояло