Пол Стюарт - Бурелов

він спробував стернувати небесним кораблем, це обернулося нещастям — а там же був батько, готовий заступити його у скрутну хвилину. А хто підставить йому плече нині? Живчик був полишений на самого себе.

— Ти впораєшся, — переконував він себе. — Мусиш упоратися!

Аж це, звівши очі догори, хлопець спостеріг, що їм назустріч женеться якась чорна хмара. І — лихо та й годі! — що вище здіймався «Вітроплав», то нижче спускалася хмара. Зіткнення здавалося неминучим.

— Що воно за дивовижа? — роззявив рота Живчик. Ловлячи дрижаки з ляку, він крутнув колесо ліворуч. Хмара і собі змінила керунок.

— Ану ж вона в нас уженеться? — жахнувся він.

Хмара дедалі ближчала. Живчик відзначив про себе дивацький гамір — лемент, писк, пронизуватий репет — і той гамір усе гучнішав і гучнішав. Зненацька він осягнув справжню природу цієї хмари. То була пташина зграя; миготіли крила, хвиськали хвости. Шуроптаство поверталося з вигнання.

Уся зграя, як один, заточила навколо небесного корабля коло, друге, третє, виписуючи між вітрилами вісімку, перш ніж шугнути за борт і щезнути з очей. Вони залітали всередину крізь численні шкалубини й осідали в головному трюмі. Знайомі звуки — щебіт і шкряботіння — пробивалися угору на чардак.

— Щуроптаство! — прошепотів Живчик, сяючи з захвату. — Щасливий знак! Хай навіть звичка щуроптахів покидати приречений корабель — лише сон рябої кобили, Живчика так само тішила дивовижа їхнього прибуття, як Тема Човновода лякала картина їхньої втечі. І коли хлопець напнув решту вітрил, а небесний корабель весело задер угору носа, в нього ніби виросли крила. Подібно до свого батька, діда і прадіда, Живчик — Капітан Живчик — мав свій власний піратський корабель!

Далеко внизу, з кожною хвилиною маліючи, по блискучій білій твані Багнища бігла тінь небесного корабля. Коли-не-коли Живчик нахилявся вперед і поправляв одну-дві висячі гирі. Орудувати ними ставало чимраз легше. У нього починав вироблятися, як висловлювався Захмарний Вовк, нюх.

Усе далі й далі плинули вони, випереджаючи вітер. Обрій ген попереду розтав у пасмі розвированої мряки, і далеке плавуче місто Санктафракс згинуло з очей. Зненацька зникла й тінь на долині, коли хмари — цим разом достеменні — заслали сонце. Повітря круг нього повнилося тріскотом швів та свистом борвію, який осатаніло шарпав і жмакав небесний корабель. Час від часу якась дошка обшивки починала тріщати і відпадала. «Повітроплав» сповільна кришився, але не припиняв лету.

— Спокійно, без паніки, — прошепотів Живчик, марно силкуючись угамувати розшаліле серце. Він гарячково перебирав клавіатуру важелів. — Ледь спустити вітрило. Підняти висячі гирі. Легше. Легше.

— Ми повинні прибути, перш ніж западе морок, — почувся голос біля його плеча.

Живчик обернувся. То була Моджін.

— Хіба твоє місце не біля летючої скелі? — занепокоївся він.

— Наразі там нічого робити, — запевнила Моджін. — Поки не досягнемо суходолу. Я обстежила корабель. Мабуть, доведеться помалу стишувати хід.

— А бурефракс? — запитав Живчик. — Ліхтар має забезпечувати сутінкове освітлення, — нагадав він.

— Із бурефраксом усе гаразд, — відповіла вона. — Як і взагалі — з усім. — Вона помовчала. — От хіба що…

— Ну?

— Я не певна, — промовила вона. — Але в мене жахливе відчуття, ніби запобіжний бандаж на щоглі надірвався. Скидається на те, що певний час ми зможемо ще йти під вітрилами, але щоб увійти в Нижнє місто, нам доведеться повернути на інший галс — прямо проти вітру. І тоді щогла зламається. А це означає, що нас винесе за межі Світокраю. Треба матися на осторозі до останньої хвилини.

Живчик заціпенів, долоні йому змокріли, в роті пересохло. Сама думка про плавбу за межі Світокраю в незвідані далі за ним, куди навіть відчайдухам-піратам і то не ставало духу потикатися, пройняла його жахом. А все ж, якщо Камінний Штурман мала рацію стосовно щогли, вони не мали вибору. Їм доведеться пливти за вітром, аж поки вони опиняться над Нижнім містом, а тоді розвернутися для навальної посадки… і молитися.

— Багнище під нами й досі? — запитав він.

Моджін пішла поглянути.

— Так, — відповіла вона, приступивши до поручнів. — Але Світокрай наближається. Не губи з очей вогнів Санктафракса!

— Сам знаю! — гарикнув Живчик, підіймаючи гирі правого борту. Судно гойднулося і нахилилося; щогла загрозливо затріщала.

— Йди за вітром, — нагадала Моджін. — Полиш корабель на самого себе.

Живчик похмуро кивнув головою. Він уп’явся руками у штурвал, аж побіліли кісточки пальців, і до крові закусив спідню губу. Небесний корабель перехнябився ще гірше. Якщо він не дивитиметься обома, «Вітроплав» перекинеться догори дном.

— Обережніш! — гукнула Моджін, коли корабель хижо пірнув униз.

Живчик спустив кормові та носові гирі. Корабель умить вирівнявся. Живчик полегшено зітхнув, але тішився він недовго.

— Живчику, — знов озвалася дівчина, як завжди, спокійним і рівним голосом. — Ми перелетіли Світокрай.

Кров похолола йому в жилах. Вітром їх знесло до загадкових обширів по той бік Світокраю, де за чутками огинаються дракони та почвари, куди закидало небагатьох і звідки ніхто з них не повернувся. Вони попали до місця, знаного лише завдяки негоді, з якою воно сполучалося в нашій уяві: Велика буря, навісні завивущі смерчі, що нівечать глузд і повнять сонні голови видивами; густі задушливі тумани, що витравлюють чуття, бучні дощі, сліпучі сніговиці, палючі пилові бурі, що окутують усе довкола тонким шаром піщинок — коли зелених, коли сірих, а коли червоних…

— Не спускай очей із санктафракських вогнів, — бубонів він. — Дожидай, поки вони опиняться упорівень з нами. Погамуй свої нерви, Живчику. Погамуй свої нерви!

Насилу відірвавшись від заворожливого видива мряки, що звивалася і клубочилася під нею, Моджін надбігла знову до штурвала.

— Я стаю до стерна, — заявила вона. — А ти скупчуєш увагу на важелях.

Вітер набирав на силі. Драні вітрила ячали, коли він рвався крізь свіжі дірки у парусині. А стогін корпусних шпангоутів переріс у пронизуватий лемент по тому, як їх порозщеплювало.

Живчикові руки затанцювали над важелями. Десь підняли, десь опустили, десь вирівняли, як-от клівер на щоглі. А вогні Санктафракса усе ближчали й ближчали, манливо зоріючи з-понад суходільної тверді.

Під викришеним корпусом «Вітроплава» зяяла атраментова чорність пустки. Горло Живчикові здавив панічний жах. Йому кортіло попхнути корабель, вирвати його з цупких лабетів бурі,