Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

а завтра, певно, загине боснійський ватажок повстанців, що мав з’єднатися з нами. Але важливо те, що стала можливою боротьба розуму з темрявою. А те, що можливе, рано чи пізно стане дійсним. Гряде велика боротьба, дервіше. Хіба не знаєш, що коли в кадубі появилася хоч одна маленька дірка, то вино все–таки витече. Коли скелю черкнула тріщина, то камінь конче звалиться. Якщо прозрів хоч один яничар, то розбредеться цілий корпус. Якщо один із можновладців умів мислити, то значить, що мій народ може мати розумних правителів. А коли простий пастух доросте до такої сили, що зуміє гинути на палі, не каючись, тоді ви програєте… На мою ж допомогу не важ, Мурах–бабо. З цієї миті я не промовлю жодного слова, можеш відрізати язика. Він мені більше не пригодиться.

…Меддаха Омара потім задушив власними руками Муса–паша.

Розділ шістнадцятий

Ой що ж бо то та за чорний ворон,

Що над морем крякає,

Ой що ж бо то та й за бурлака,

Що всіх бурлак скликає?

Українська народна пісня

За гаремними вежами — Персидський сад, перлина ханського двору, краса, затулена мурами від людських очей, недоступна, ув’язнена.

Фінікові пальми тягнуться кронами у висоту, а визирнути на світ їм не судилося, нудяться філодендрони й фікуси, їжаться сердиті кактуси… Розпускаються турецькі тюльпани, пучнявіють африканські гладіолуси, хиляться чашечками до землі петунії — і тішиться смуток у ханському раю, смуток самотності, непотрібності, невизнаності.

Рік за роком: розквітають і в’януть, і знову цвітуть з надією, що хтось побачить їхню красу, — надаремно. Ніхто нею не радіє, не милується. І тому смутна ця краса, і сумно ходить по алеях найкраща квітка Персидського саду — чарівна ханим Мальва.

А за нею дріботить євнух, його недремне око пильнує повелительку, а звикнути до євнушої опіки вона не може. Колись, ще в перші місяці любовного рожевого хаосу, вона марнославно раділа, що хиляться перед нею євнухи, никнуть ханські жінки і опускають очі бекечі, та дедалі увага слуг сковувала і гнітила, затьмарювала щастя кохання, що залило багряною повінню її юність. І ці мури — ці остогидлі мури, за якими ніхто ніколи її не побачить, не замилується, щодень більше давлять, виростають, і маліє Соколина вежа, що підвелася копулою–юртою над будовами палаців. Колись їй можна було дивитися на світ з Еклізі–буруну на Чатирдаґу, а тепер тільки з цієї вежі. І так буде весь вік… Зів’яне краса, стане вона такою, як старші Ісламові жінки, і тоді… невже лише злоба і заздрість будуть їй єдиною насолодою в цій пишній тюрмі?

І з глибин пам’яті зринало іноді прохання–молитва, яке почула колись біля Успенського собору: «Пресвятая Богородице, спаси нас», — і вбивала ту згадку, злякавшись, бо поставали перед нею сотні страдних облич, що просили в свого Бога рятунку… Ні, ні, вона не просить рятунку ні в кого, сама ж хотіла такого щастя.

А молитва билася, здушена, і скигліла, віддаючи болючим щемом.

Ішли роки… Серед сумовитої краси, замкненої, ув’язненої, залишеної самій собі для милування. Чотири високі стіни, басейн, витоптані стежечки, і кожній куца дорога — весь світ. А був же колись Узенчик у широкій долині між горами, і бігти можна було поруч із ним, куди очі глядять, і були колись запашні чаїри, і казкові ночі, і гейкання юного чабана серед гірського привілля…

У ханському дворі щодня багатолюдно. Іслам–Ґірей завісив меча. Іслам–Ґірей торгує.

Десь там, при дворі польського короля Владислава Четвертого — ханові про це відомо від купців — треться венеціанський посол Тьєполло, намовляє вдарити Порту в найболючіше її місце — Крим.

Король трактує потаємно з козаками, герой Дюнкерка Іхмеліскі погодився. Туґай–бей стягає свої сили до Перекопу, але тривога даремна. Тьєполло чомусь виганяють із королівського двору, Хмельницького переслідує шляхта, він утікає на Січ.

Іслам–Ґірей торгує. Козаки чайками і возами везуть до Перекопу тютюн, збіжжя, олію, міняють своє добро на саф’ян, єдваби, вино і сіль. У ханський двір щодня приходять усе нові й нові торгові гості з різних країн показувати крам. Співвітчизник лукавого Тьєполло в коротких штанях і панчохах вище колін шанобливо скидає перед ханом капелюха зі страусовим пером — що ж, будемо торгувати, венеціанцю, коли не вдалося тобі піти на нас війною.

З московитами підписана шертна грамота — «бути в союзі, любові і дружбі, не воювати українних городів, давати вільний проїзд купцям». Ось він, купець–касапчі[156] в червоному кафтані, в соболиній високій шапці і саф’янових чоботях, думно викладає інкрустовані моржевим зубом шкатулки, соболі, куниці, голубий песець, білосніжний горностай, пухнастий бобер, лляні тканини. О хане, ти поглянь тільки, що це за тканини! Купець наказує слугам розтягнути тоненьку, майже прозору скатертину, виливає на неї жбан олії. Олія не капає.

Хан Кримського улусу торгує і вичікує. Війна між Туреччиною і Венецією затяглася, розледачілі яничари невдоволені, тремтить у своїх хоромах юродивий Ібрагім — боїться бунту. Ляхистан уперто не платить Кримові упоминок, вони, бач, не визнають Іслам–Ґірея, колишнього свого полонянина, ханом.

А на Січі нуртує козацтво, рветься воювати зі шляхтою, жадає помсти обраний недавно гетьманом сам Іхмеліскі, якому ляхи вбили сина.

Чи не направити б до нього послів зі шертною грамотою? Але ж — ні. Шертувати можна з державами, а козаки — не держава. Правда, Шагін–Ґірей шертував колись. І програв… Яка тепер у них сила?

Гарячіє повітря над Кримом. Хан вичікує і торгує. Бо в скарбниці порожньо, бо саугу піддані віддають нерадо, бо треба мати багато грошей, щоб не мусити більше танцювати між капи–кулу і беями, мов між мечами.

«Чому не приходить хан?» — уже п’ятий день товклися в Мальвиних грудях підозра, ревнощі і сум.

Останнього разу Іслам довго придивлявся до маленького Батира і вимовив дивні слова — Мальва й донині не може второпати, чому він так сказав:

— Не допусти Аллах, щоб заговорила в тобі, як виростеш, козацька кров. Ще ж бо то не знати, як закінчиш ти діло, що я його розпочав.

Потім глянув ув очі Мальві і кинув ще одним словом — без погорди, без зла, але важко, наче ярмо надівав їй на шию:

— Козачка.

Так її ще ніхто не називав. Ображали ґяуркою, коли була маленькою, тоді ставало до сліз гірко. А слово «козачка» прозвучало з гідністю, з гордістю за красу тих людей, що мали право так себе називати. І — з уст татарського хана.

Слово це ніколи їй не