Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

хоч тих було набагато більше. Тисячі посаджених на палі в долині Аладжа, на передмістях Анкари і Урфи довго ще лякатимуть ремісників і райю, ще довго не зродиться в них охота допомагати бунтівникам.

— Не смію заперечувати тому, кого справедливо називають морем усіх пізнань. Але ти не знаєш одного: серед цієї нужденної жменьки бунтарів перебуває нині найтяжчий ворог імперії — теж турок — меддах Омар, якому ніхто дотепер не насмілився стяти голову. А заколотники, що думають головою Омара, — це вже не банда, а поважна сила. Ти знаєш, що в своїх блюзнірських проповідях він закликав турків піти з чужих земель, зняти кайдани з поневолених. Що ж станеться? Коли турецький люд пройметься його крамолою, хто тоді душитиме ґяурську Румелію? Так, я бачу, що насувається страшна буря на землю Османів. Крамола Омара піде по людях, мов пошесть, і не зможе її ніхто знищити, бо вона незрима. В заколотників мало зброї, і за півдня з них не залишиться навіть башмаків, але де ти знайдеш такої отрути, щоб випекла в людей віру в Омара, Хюсама, Аззема–пашу?

Шейхульіслам поник. Цей брудний дервіш розкрив загадку його тривог. Так, так, імперія під страшною загрозою прозріння підданих! Промовив спокійно і зверхньо:

— Мова твоя свідчить, що башка в тебе не дурна, і ти будеш шейхом яничарських дервішів. Але скажи, ти знаєш, як знайти ту отруту? Ти знайдеш учених, які б довели, що Хюсам був бездарний ремісник, філософів, що висміяли б вчення Омара, політиків, які б переконали народ, що Аззем–паша був боягузом і злодюгою?

— Ні, не знайду таких.

— А що робитимеш, коли вже прийшов пропонувати свої послуги?

— Я розпалю в розледачілих яничарів бувалу жадобу битв і наживи, я поселю в них страх, і вони стануть знову вошами.

— Ти марно розсипаєшся перлами свого розуму, Мурах–бабо. Що ти можеш придумати, аби бунтарський дух народу вбити?

— Війну! — викрикнув дервіш. — Велику війну. Тепер є нагода. Вже більше двох десятиріч вбивають протестанти католиків, а ми, дарма що правовірні, станемо проти Венеції на боці протестантів. Яничари підуть, тімаріотів і заїмів треба послати силою, в країні хай залишаться тільки каліки, жінки і діти. І хай голодні будуть, то думатимуть тільки про хліб. З чого тоді зродиться бунтарський дух? І ще одне, — додав Мурах–баба пошепки, — роздрухані яничари допоможуть позбутися того, хто вважає війною погоню за газелями в лісах Понтійських гір…

Чорбаджія Аліма переслідував Хюсамів проклін. Він чув прокльонів немало і не вірив у їхню злу силу, поки тримав у руці ятагана, подарованого могутніми Османами. Але це прокляв його турок, господар, що дав йому віру, зброю і хліб. Передсмертний крик старого повторюють тепер сотні, тисячі — одні вголос під Адріанополем, інші мовчки в Стамбулі. Верховні господарі не дали Hyp Алі туґри, а йому — регалій яничара–аґи. Чорбаджі Алім відчув себе непевно на турецькій землі, яку називав своєю. Ні, вона не його, на ній є свої господарі, і від них залежить його доля — багатство і злидні, життя і смерть. А руки ослабли, відвикли воювати, і воювати ні з ким: де ж його вороги? Десь там, у незнайомих світах, чи тут?

Проповіді Мураха–баби зцілювали його підупалий дух: Омар — ворог, Хюсам — ворог, Аззем — ворог! Уперше усвідомив чорбаджі пекучу злобу не проти іновірних, а проти самих турків, що не захотіли більш терпіти його сваволі.

Яничарський булук Стамбула рушив під Адріанополь. Міцно стиснула рука Аліма ефес ятагана, стиснула конвульсивно, в страху, — він з дикою ненавистю розрубував черепи туркам, яким поклявся служити ціле життя, в яких роками заслуговував довір’я. Колись убивав чужинців за те, що не хочуть стати під прапор Порти, тепер убивав господарів, що захотіли позбутися своїх слуг і були страшнішими від персів і козаків. Адже в найми більш ніхто його не прийме, для нього ніде немає землі.

Загін кизилбашів був розбитий за один день. Кир–огли поруч зі своїми соратниками конав на палі. Живим залишили лише одного меддаха Омара. Йому зв’язали руки і привели перед конаючого ватажка повстанців, щоб він бачив страшну його смерть.

До Омара підійшов Мурах–баба. Зловтішно блищали його очі, він не забув, як принизив колись його меддах Омар на горі Тепе–оба в Кафі.

— Бачиш, старче, де ми знову зустрілися? Розпочинай тепер своє дабірство, ти ж знаєш Коран напам’ять, і доведи, що не я, а ти хочеш добра своїй державі. О, тобі, зраднику, більше не допоможуть усі філософи світу.

Мовчав меддах Омар, не відриваючи погляду від спотвореного муками обличчя Кир–огли. Що думає він тепер? За що кається? За те, що вступив у нерівний поєдинок з тиранами, чи, може, за те, що просив у них пощади перед смертю? «О, коли–то мій народ зуміє вмирати без каяття?»

— Ти, Омаре, певно, думаєш, що помреш так, як він, — вів далі Мурах–баба, показуючи на Кир–огли. — Я знаю, ти один серед усіх цих боягузів хотів би такої смерті. Та не стяв тобі голови Амурат, не запроторив до темниці Ібрагім, то я тебе помилую. Помилую для того, щоб не робити тобі слави й честі, якої бажаєш ти й ті, що теж колись наважаться так гинути. Ні, я водитиму тебе майданами міст, мої дервіші пригріватимуть тебе розпеченим залізом, поки не назвеш себе брехуном і науку свою брехливою. А потім дамо тобі можливість жити і виголошувати на мімберах проповіді, які складе для тебе шейхульіслам. Коли ж не захочеш, виріжемо тобі язика, щоб погане слово, бува, не зірвалося з нього, повісимо ярлик на шию з написом: «Я — брехун» — і прив’яжемо до стовпа Костянтина на Ат–мейдані, а людей примусимо йти процесією повз тебе і плювати тобі в лице… А тепер скажи мені по щирості, що спонукало тебе, родовитого турка, піти проти своєї влади і ув’язатися в цю дитячу гру у війну? Адже знаєш, що так, як одна людина не може бути водночас чиїмсь батьком і сином, так і раб не може бути паном. Ти ж бачиш, ще не проспівали муедзини до магрібу[155] в мечетях Адріанополя і баталія закінчилась. Чи ж варто було губити себе?

— Я не зумію пояснити тобі того, — відповів меддах Омар, — чого твоя голова зрозуміти не спроможна. Сказав один філософ: з невігласом, що вважає себе мудрецем, не заводь розмов. Скажу тільки одне: нині загинув Кир–огли,