Юрій Павлович Винничук - Аптекар

на нову війну, котра не має кінця, і він вирушає, і знову чує, як хляпають весла по воді, як шумить море, і б’ють гармати, але ті сни про війну його так не жахали, як ті, що провадили кудись у невідь, коли він блукав у якихось незвіданих просторах, десь на узбіччі довгої сірої ночі, в прохолодній імлі попід мовчазним, як домовина, небом, а місячне сяйво все тужавіло і сунуло поверхнею землі, мов невід, зачерпуючи кожну живу істоту, що теж заблукала у тих сутінках. Отак, ідучи навмання у своєму сні, він раптом побачив щось перед собою темне, а торкнувшись рукою, намацав мур — вологий і слизький, під пальцями закопошилися слимаки. Де початок цього муру і де кінець? Він ішов уздовж муру, ковзаючи по ньому рукою в надії натрапити на браму, а при цьому вчувалося йому, що хтось незнаний крався за ним, наче убивця, щось там рухалося в його бік, щось похрускувало на сухих галузках і дихало в спину. А він боявся обернутися, хоча подих уже обпікав йому потилицю. Врешті рвонувся і прокинувся весь зіпрілий.

Сни поквапно розприслися, зіткнувшись зі світлом, хоч і досить таки тьмавим і несміливим, а заспані очі зачали розрізняти образи реального світу, останні хвилини перед сном і перші після прокидання — це моменти, що не дозволяють зорієнтуватися: ти живий чи померлий, бо то наче перехід від тіні до світла, коли губиться гострота образу і все огортає хаос, але знайомі предмети набирають поволі упізнаваних обрисів, а свідомість, яка з нехіттю покидала незнані терени, що дивували своєю таємничістю, тепер заспокоюється і знаходить своє місце у просторі.

Аптекар хлюпнув зимної води в обличчя. З кухні линув запах їжі, Айзек нарешті дорвався до печі і з задоволенням порядкував там, дивуючи господаря своїм кулінарним хистом. Цього разу на сніданок була гречана каша з молоком. Сніданки були простими, зате на обід Айзек готував завше пахнючу зупу і щось із м’яса, яке купував щоранку у одного й того ж різника-австрійця Куґеля. Його м’ясарня вирізнялася чистотою і не вражала запахами. Сюди остерігалися потикатися собаки, бо дебелий парубок з дубцем у будь-яку мить міг порахувати їм ребра. Пан Куґель знав Айзека ще з тих пір, як той був поважним купцем, і дуже втішився, що зараз йому нарешті повелося в житті, і він знайшов, куди застосувати всі свої розмаїті здібності.

Поснідавши, Лукаш вирішив піти до ріки поглянути, чи не прибув корабель з Португалії, яким мали доставити для нього багато цінного товару. Світанок поволі вливався до міста тихими перевулками, моя сліпець, намацуючи зручний шлях, і намагався виштовхати імлу, що затишно вляглася поміж будинками, розкидаючи тут і там, наче таємні знаки, сизі віхті мряки, а місто вбирало їх і всотувало в себе, мов неситий удав. Дорогою Лукашеві стрічалися повії з помутнілим поглядом, що плуганилися домів після нічних оргій, з шинків вивалювалися заспані й захмелілі морці і, заточуючись, брели до своїх кораблів.

Імла таємнича і непроникна, загадкова і тривожна, але інколи багнеться вдивлятися в неї, пронизувати її зором, хоча це однаково, що намагатися розгледіти дно у відрі з молоком, а однак вона чарує і приковує погляд. Імла, що заволокла Полтву, була така ж загадкова і манлива, щогли кораблів, які підпливали, лише своїми вершечками визирали з неї, мов зі снігових лавин шпилі соборів, а з тієї непровидної імли лунали оклики морців, чапотіли весла, рипіли щогли і линви, недбало скручені вітрила лунко лопотіли і шарпалися од вітру, чайки цигикали і зойкали, і в небі закипав їхній лет, хлюпала річка і накочувалася на берег. Та поволі кораблі долали імлу, і можна було їх роздивитися. З двох кораблів, які щойно причалили, спустили на воду човни і висадили подорожніх. Човни один за другим виповзли на рінь, прибульці вийшли на берег з торбами й лантухами, скринями і скриньками, і незабаром позникали у вуличках, а човни повернулися за рештою.

Корабля з Португалії не було, зате причалив корсарський корабель з Дюнкерка, що, мов чорний лебідь, граційно випірнув з густої мряки. Спочатку явився ніс, оздоблений вирізьбленою з тиса Венерою, а відтак напнуті білі вітрила, увінчані голландським прапором. На прові стояв капітан, тримаючи руку на ефесі шпаги, і зверхньо поглядав на з’юрблений люд, що аж подих затамував від тієї краси, яка насувалася на нього. Здавалося, якби корабель, причалюючи, не зупинився, а й посунув далі на самий берег, то юрба б і не розступилася, зачарована ним і загіпнотизована, мов кролик удавом. Але корабель став і кинув кітву. Корсари вантажили на човни товари, яких з нетерпінням чекали юрми народу, аби хутенько скупити все, не особливо розглядаючи, бо ж відомо, що в корсарів завжди є чим поживитися. І коли човни наближалися до берега, перекупники збивалися в некерований згусток тіл, що перебував увесь час в нервовому русі й штовханині, а дехто навіть виривався вперед, заходячи ледь не по пояс у воду, аби першим торкнутися рукою якогось лантуха і, вгадавши його вміст, першим почути ціну.

Відразу за корсарським причалив корабель з Кенігсберга, з нього теж спустили шлюпки. Аптекар стояв на березі і заворожено вловлював усі звуки, він уже нікого не чекав і нікого не зустрічав, бо кораблі, що прибули, його не цікавили, але щось йому підказувало, що на берег ось-ось зійде хтось дуже для нього важливий, хоч і не усвідомлював того, хто б то міг бути. За хвилю з човнів, що прибились до берега, вийшло кілька купчиків, що шварготіли іспанською мовою, четверо шкоцьких вояків у картатих спідничках, в одного була на плечі дуда, решта були німці.

З кожним таким кораблем Львів пучнявів, руйнувалися чергові перепони, і світ відчинявся навстіж, чужинські голоси спліталися в хори і лунали в торгових кварталах, де крамниці і ятки тислися одна попри одну, а з кожної долинали шварґоти, ґелґоти, ґерґоти. А серед того всього гулу раптом вистрілював у небо неймовірно дзвінкий крик хлопчака, якого наймали вірмени, сарацини або турки, аби він якнайгучніше розхвалював їхній товар. Але зараз іще панував ранок, ятки тільки-тільки відчинялися, звістуючи про це гучним лясканням віконниць, прибували сотні хур з товаром, немилосердно гуркочучи розвідними мостами, що були перекинуті через фортифікаційні рови, кваплячись до головних брам — Краківської і Галицької — всередину міста, а потім ті ж хури торохтіли на вибоїнах, і кислий запах кінського гною вже витав у повітрі.

Від корсарського корабля відбився останній човен і полинув до берега. З