Юрій Павлович Винничук - Аптекар

нього вийшло кілька осіб, а серед них кульгавий капітан. Уже на березі він гаркнув до залоги: «Гроші будемо ділити „Під Пістрявою Качкою“», — і в супроводі двох морців рушив у місто. Минаючи аптекаря, морці на мить зупинилися й уважно приглянулися, було таке враження, що вони збиралися підійти, але раптом передумали і рушили за капітаном. Лукаш провів їх поглядом і помітив, що один з них озирнувся, а другий шарпнув його за руку.

Аптекар хотів було вертати домів, коли почув за спиною жіночий голос, що кликав його на ім’я. Він озирнувся. До нього наближалася постать, закутана у плащ, обличчя її ховалося під каптуром, ліва рука її лежала на ефесі шпаги, в правиці вона тримала подорожню торбу.

— Пан Мартин Айрер? — промовила жінка. — Я не помилилася? Звідки ви довідалися, що я прищу?

— Що? Ні, я цілком випадково. Чекав іншого корабля. А ви до мене?

— Маю для вас листа. Ось. — Вона простягнула запечатаного сургучем листа. Він подякував, сховав листа і знову намірився йти, але жінка сказала, що листа він повинен прочитати при ній, а коли прочитає, то зрозуміє чому. Аптекар кивнув і сказав, що зробити це вони зможуть у нього вдома. Він забрав у неї торбу, і вони подалися Краківською вулицею на Ринок, йшли мовчки, лише інколи аптекар підказував жінці, куди ступати, щоб не втрапити у багнюку.

В аптеці за лядою порядкував Айзек. З люльки, що стирчала з жовтих зубів черепа, курився легенький духмяний димок. Ця Айзекова витівка дивувала не одного клієнта. Лукаш завів жінку до сусідньої кімнати. Коли вона скинула плаща, під яким був чоловічий одяг, він її зміг нарешті роздивитися. То була молода дівчина, чорне хвилясте волосся мала підстрижене до пліч. Її вродливе обличчя увінчане гострим орлиним носиком, когось Лукашеві нагадало, але пригадати не зміг.

Він підійшов ближче до вікна і розпечатав конверт. Лист адресовано, ясна річ, до Мартина від Міхала Родзейовського з Кракова, давнього товариша, з яким Мартин учився на медицині. Лукаш його теж добре знав і чув, що той незабаром став помічником єпископа.

«Дорогий друже, дівчина, з рук якої ти отримав цього листа, моя родичка. Дуже прошу прислухатися до її прохання. Усе решта вона передасть тобі усно. Можеш їй довіряти, як і я довіряю. І нехай тобі Господь і Пресвята Матір Божа допоможуть у всіх починаннях».

Поки він читав, дівчина роззиралась довкола. Він склав листа і сховав до кишені. Лист був на диво лаконічним і нічого не тлумачив. Аптекар підвів голову і уважно поглянув на дівчину.

— Ви маєте до мене прохання?

— Так. Я хочу бути вашим учнем.

— Ви хочете бути учнем скромного аптекаря?

— Ні. Помічником хірурга.

— Ви? Жінка? І що ви в цьому тямите?

— У хірургії? Дещо тямлю. Я ж бо теж навчалася у Падуї в університеті.

— Не може цього бути! Туди жінкам вступу нема.

— А хто вам сказав, що я була жінкою? Я була хлопцем. Я переодяглася за хлопця і так ото провчилася усі роки.

— І впродовж всього того часу ніхто навіть не запідозрив, що ви не мужчина?

— Один випадок був. Я винаймала помешкання в одної старшої пані, котрій довірила свою таємницю. Якось, коли я купалася в балії на кухні, господиня, не сказавши мені ані слова, хоча завше була в таких ситуаціях пильна, вийшла з хати і побачила, як яструб упав на її півня. Вона кинулася рятувати півня, а що той був важкенький, то яструб ніяк не міг злетіти, а лише волік бідного півня. І господиня побігла навперейми. А тим часом до хати зайшов мій приятель, теж студент. Ну і… — дівчина розвела руками. — Він побачив, хто я.

— І що далі?

— Далі… я не знайшла іншого способу затулити його рота, окрім як віддатися йому.

— І ви стали його коханкою до кінця навчання?

— Ні. Мені не подобалося, що він вбив собі в голову, буцім заволодів мною. Крім того він шантажував мене, не давав переходу. Я зрозуміла, що цьому не буде кінця і рано чи пізно правда вилізе наверх, а я змушена буду кинути університет. Якось під час студентської гулянки в таверні я поглузувала з нього настільки дотепно, що всі присутні залилися реготом. Він скипів, але я була впевнена, що він мене не видасть, бо інакше втратить те, чого домігся. Він з п’яної голови кинув на мою адресу кілька образливих слів, а я вихлюпнула йому в пику вино. Він вихопив шпагу, я теж. З мене боєць не дуже, але я була твереза і бачила, що світ йому в очах гойдається. Тому намагалася увесь час відступати, відскакувати, ховатися за столами, аж поки вловила мент, коли він втратив рівновагу. Я не можу сказати, що не хотіла його вбивати. Іншого способу його позбутися не було. Так сталося, що вістря моєї шпаги зачепило сонну артерію, і він стік кров’ю, хоч усі й кинулися його рятувати. То була страшна смерть, бо, конаючи, він цілковито усвідомлював свій рішенець і намагався щось промовити, видушити якісь слова, може, навіть когось у чомусь звинуватити, але кров заливала рота і звідти долинало лише булькотіння… Що з вами? Вам це неприємно чути?

Аптекар і справді змінився на обличчі, слухаючи ці моторошні подробиці.

— Мені дивно чути таке від дівчини.

— Але ж ви хірург — кров для вас однаково, що дощівка з ринви.

— Для вас теж?

— А як ви гадали? Коли нам приносили трупи на розтин, попервах мене нудило, але з часом я звикла. Інколи ті трупи виглядали підозріло свіжими і ще теплими. Але ніхто не нарікав, бо належали вони якимсь волоцюгам, які б і так рано чи пізно сконали десь під мостом. Я брала участь в хірургічних операціях, зокрема у битві під Дюнкерком. Після першої відрізаної ноги, першого вправляння кишок у розтятий живіт, першого добування кулі з грудей — ніщо вже не є огидним і не зворушує. Я навчилася бути холодною, і жодна смерть мене вже не розчулить. Хіба моя власна.

Вона засміялася. Лукаш кивнув на шпагу.

— Можна поглянути?

Дівчина подала йому шпагу, Лукаш видобув лезо й уважно роздивився. Воно було пласке і двосічне, руків’я увінчувалося головою лева, з якої випиналися очі. Лукаш натиснув на них, і обабіч леза вистрілили з ґарди два маленьких тонких кинджали. Їхня роль була зрозуміла — упіймати лезо ворога й або вирвати з рук, або зламати.

— О! — здивувався Лукаш. — Я таку шпагу вже десь бачив. Гарна робота.