Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

жінки мали свої приводи для невдоволення — й обидві приховували свої справжні думки. Джона-копача взагалі було усунуто від участі в проекті. Його думка нікого не цікавила, але це де заважало йому щодня озиватися в кухні до місіс Дюн:

— Нічого доброго з цього не вийде. Нічого доброго. Ось побачите.

Якоїсь миті дослідникам таки здалося, що всі їхні зусилля марні і час завершувати проект. Але саме в цей момент Естер помітила в Еммеліни незначні ознаки пожвавлення.

Дівчина повернулася до вікна. У руках вона тримала якусь блискітку, якої в неї так і не вдалося відібрати. Підслуховуючи під дверима (це не вважається чимось вартим осуду, якщо робиться в ім'я науки), Естер виявила, що залишена наодинці дитина шепоче щось мовою двійнят.

— Це вона сама себе заспокоює, уявляючи, що сестра поруч із нею, — пояснила Естер лікареві Модслі.

Той теж став залишати Аделіну на кілька годин саму, чатуючи під дверима із записником у руці. Але так нічого й не почув.

Тим часом до Еммеліни повертався апетит. Вона почала вставати з ліжка і навіть робила самостійно кілька кроків. Незабаром дівчинка поновила свої безцільні блукання будинком і парком. Привітавши одне одного з покращенням стану Еммеліни, Естер і лікар зійшлися на тому, що випадок з Аделіною — складніший і вимагає більшої терплячості.

Утім, з Еммеліною теж не все було так добре. Одного дня вона за запахам знайшла гардероб, де зберігалося ганчір'я, яке колись носила її сестра. Дівчина притуляла це лахміття до обличчя, жадібно вдихала затхлий, майже тваринний запах, а потім, демонструючи надзвичайний захват, взяла й вирядилася в цей мотлох. Одягнувшись таким чином, вона випадково побачила себе у дзеркалі, подумала, що там — її сестра, і стрімголов кинулася назустріч дзеркалу. Дзенькіт розбитого скла був такий гучний, що на його звук прибігла Хазяйка і знайшла Еммеліну, яка сиділа біля дзеркала і хлипала — ні, не через біль, що його собі завдала, а через те, що її бідолашна сестра розбилася на кілька шматків і спливала кров'ю.

Естер забрала в неї сестрине ганчір'я і наказала Джонові спалити його. Додатковим заходом безпеки був наказ повернути всі дзеркала до стіни. Еммеліна здивувалася й розгубилася, але подібних інцидентів більше не траплялось.

Розмовляти вона вперто не хотіла. Якщо не враховувати отого самотнього шепотіння химерною мовою двійнят, ні Естер, ні Хазяйці не вдавалося витягти з неї жодного слова. Естер та лікар мали в бібліотеці тривалу бесіду на цю тему, але дійшли висновку, що причин для занепокоєння немає. Еммеліна вміла говорити. Із часом вона неодмінно заговорить. Небажання розмовляти, інцидент із дзеркалом — так, це були прикрощі, та хіба буває наука без прикрощів?

І все ж таки — хіба такого сподівалися науковці, розпочинаючи свій експеримент? Адже відразу після приїзду Естер досягла з Еммеліною набагато більших успіхів!.. Утім, може… може, потайки лікар та міс Барроу навіть раділи з того, що результати їхнього дослідження були більш ніж скромними: адже швидкий успіх означав би закінчення експерименту й припинення співпраці. Ні Естер, ні лікар підсвідомо не бажали цього.

Вони б уже ніколи не спромоглися завершити цей експеримент за власним бажанням. Ніколи. Щоб покласти йому край, потрібен був вплив якогось зовнішнього чинника. Мусив ударити грім серед ясного неба.

* * *

— І що ж трапилося? — спитала я.

Хоча інтерв'ю скінчилося, хоча обличчя письменниці знову посіріло, засвідчуючи, що незабаром їй час приймати ліки, і хоча ставити запитання було заборонено, я все ж не змогла втриматися.

Попри біль, якого вона зазнавала, в очах письменниці з'явився смарагдовий пустотливий блиск. Вона нахилилася вперед і конфіденційно спитала мене:

— А ви вірите у привидів, Марґарет?

Чи вірю, я у привидів? Що ж відповісти?.. І я ствердно кивнула головою.

Задоволена моєю відповіддю, міс Вінтер відкинулася на спинку крісла.

Я теж почувалася вдоволеною, бо сказала не більше, ніж слід було.

— А от Естер у привидів не вірила. Бо це, бачте, ненауковий підхід. Однак їй було непереливки, коли вона зустрілася-таки зі справжнісіньким привидом.

* * *

А було це так.

Одного чудового сонячного дня, раніше впоравшись із чималим обсягом запланованої хатньої роботи, Естер Барроу вирішила піти до лікаревого будинку в обхід, щоб згаяти час. Небо було напрочуд блакитне, повітря свіже та чисте, й Естер відчула потужний приплив енергії, якій вона не могла дати визначення, але яка збуджувала в ній сильне бажання розумової праці.

Польова стежина привела її до невеликого узвишшя. Те узвишшя було занизьке, щоб назвати його пагорбом, але звідти перед очима поставав чудовий краєвид. Естер уже встигла пройти половину шляху до будинку Модслі. Вона йшла, широко крокуючи, зовсім без натуги, хоча і відчувала деяке пришвидшення пульсу; їй здавалося, що в неї виросли крила і вона злетить, якщо тільки схоче…

Аж раптом гувернантка побачила щось таке, від чого в неї кров захолола в жилах. Естер заклякла як укопана: у полі, на невеликій відстані від неї, гралися Аделіна й Еммеліна. Дві копички рудого волосся, дві пари чорних черевичків; одна дівчинка в блакитному попліновому платтячку, у яке сьогодні вранці Хазяйка вдягла Еммеліну, а друга — в зеленому.

Цього бути не могло.

Але ж ні. Естер мала науковий склад розуму. Коли вона їх бачила, отже, вони там дійсно були. Мало існувати якесь пояснення. Мабуть, Аделіна втекла з будинку доктора Модслі? Але як? Знайшла розчинене вікно? Скористалася залишеними без нагляду ключами?

Що ж робити? Гнатися за двійнятами не мало сенсу. Довкола відкрите поле, і дівчата досить швидко помітять її й накивають п'ятами. Тож Естер кинулася до лікаревого будинку. Притьмом.

Вона вмить домчала туди і почала нетерпляче гамселити у двері. Їх відчинила місіс Модслі; незадоволена галасом, який зчинила Естер, вона стулила губи. Але гувернантка й не думала вибачатися. Вона без зайвих церемоній проштовхнулася повз отетерілу лікареву дружину до приймальні й без стуку увірвалася туди.

Лікар Модслі глянув на неї і з превеликим здивуванням побачив, що обличчя його колеги розчервонілося від бігу, а волосся, зазвичай акуратно зачесане, розтріпалося. Естер важко дихала і силкувалася щось сказати, але ніяк не могла.

— Що трапилося? — запитав лікар, вийшовши з-за столу й поклавши руки їй на плечі.

— Аделіна! — випалила Естер. — Невже ви її випустили?!

Лікар спантеличено насупився. Потім розвернув гувернантку за плечі.

Там сиділа Аделіна.

Естер швидко обернулася назад до лікаря.

— Але ж я щойно її