Сергій Вікторович Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

посилатися й чим виправдовуватися. Посттоталітарний статус дає нам право на політичну інфантильність і соціальну парадоксальність, пострадянський післясмак на піднебіннях дорослих чоловіків виправдовує відсутність у них потреби й уміння самим відповідати за власні вчинки, не перекладаючи всі свої проблеми на умовного начальника шахти. Два десятиліття в Україні доводиться чути про сорок років, упродовж яких Мойсей водив за собою ентузіастів, вибиваючи з них рештки «посттоталітарного мислення». Лишилося зовсім трішки, говориться при цьому. Мають померти останні, народжені в рабстві. Ну, почекайте, – не розумію я, – що ж це за рівень смертності має бути? І невже задля того, аби забути про страх перед партійним комітетом, справді потрібно сорок років? Чому не забути прізвище парторга відразу ж після того, як вийшов із партії? Звідки в дорослих людей подібна залежність від минулого? Можливо, там, у минулому, лишилося щось, окрім страхів і психологічних травм? Можливо, вони не так від цього минулого тікають, як намагаються за нього зачепитися? Чи стосується це саме свободи? І якщо стосується – то яким чином? Адже якщо свобода направду є невід’ємною потребою, закладеною в нашу свідомість поетами, революціонерами й кіногероями, то чому ж для її активізації необхідно так довго блукати екзотичними куточками Синайського півострова? Адже якщо необхідність свободи є об’єктивною даністю, то чому ця даність виявляється довгими роками? Може, проблема саме в необхідності? Точніше в тому, що жодної необхідності свободи насправді не існує? Тоді що існує замість неї?

6

Не певен, чи справа тут дійсно в місці та часі народження. Мені не зовсім віриться, що сорок років можуть вплинути на те, що принципово не піддається впливам – а саме нашому небажанню сприймати абстракції, віддаючи натомість перевагу речам видимим, предметним і цілком конкретним. Розмови про свободу, усвідомлена чи неусвідомлена в ній потреба, об’єктивна в ній необхідність – зовсім не прерогатива підлітків і демократичної молоді, аж ніяк не ознака нових генерацій, що приходять на зміну своїм посттоталітарним батькам. Іноді я дивлюся на нову генерацію співвітчизників і розумію, що всі ці розмови про «останніх, народжених у рабстві» – чистої води ілюзія, якою ми всі намагаємося прикрити власну розгубленість перед ситуацією, яку неможливо пояснити. Справді, як пояснити відсутність у цих «дітей незалежності» потреби в змінах, потреби будь-що зламати систему, що принижує й тисне? Вони, за великим рахунком, з усім згодні. Вони, якщо відверто, не те що не вірять у можливість змін – вони роблять усе можливе, щоб такої можливості в них не з’явилося. Вони відкидають необхідність вибору, так само як і неминучість відповідальності. Вони тримаються за свою приватну ієрархічність, за свою внутрішню шкалу цінностей, за свій чіткий набір переконань, за свою ідеологію, яка передбачає, перш за все, відсутність сумнівів, відсутність пошуку, відсутність сподівань.

Принаймні так бачиться збоку. Усе це спадає на думку, щойно починаєш говорити з ними про свободу. Не побачивши навіть натяку на порозуміння, дивуєшся – ну як же так? Адже я говорю такі прості й очевидні речі: свобода, рівність, братерство. Хай це абстракції, хай ми всі носимо з собою свій посттоталітаризм, ніби валізу без ручки. Але все одно – це ж так просто й так очевидно. То в чому ж насправді проблема?

Можливо, проблема в тому, що речей очевидних насправді не існує. І простих рішень так само. І свободу можна трактувати зовсім по-різному, цілком відмінно розуміючи її природу та механіку. І можна навіть не сумніватись, що щось подібне з ними всіма й відбувається – тими, хто не приймає наше бачення світу, наше розуміння космосу, наше ставлення до часу і простору. Заперечення ними нашої свободи не є запереченням свободи взагалі. Несприйняття нашого варіанту рівності й братерства свідчить лише про несприйняття ними саме нашого варіанту. В усьому іншому, певен, із ними все гаразд – вони мають свої, можливо куди чіткіші за наші, уявлення про більшість моральних та етичних категорій, вони керуються у своєму життєвому поступі принципами вірності, гідності й непокірності не менше за нас, вони загалом мають до нас не менше претензій, ніж ми маємо до них. Себто питання не у відсутності свободи, питання виключно у відмінності її трактування. Немає речей очевидних, особливо там, де йдеться про абстракції. Немає речей універсальних, особливо в царині наших персональних страхів і комплексів. Немає в цьому світі нічого, що б не могло викликати в нас сумніву й несприйняття. Єдине, що нас усіх поєднує, – наша дивовижна, уроджена і виплекана вихованням здатність нікого не чути, ні до кого не дослухатися, керуватися в цьому житті виключно своїм правом. Правом на свободу зокрема.

7

Але що є іще поза цим нашим правом? Правильно, наша відповідальність. Присутність її, здавалося б, є настільки очевидною, що нагадувати про неї зайвий раз немає жодної потреби. Утім, потреба є. Що мене обурює більше за все? Коли хтось намагається внести корективи в мою – чітку і прозору, як мені видається, – картину світу. Коли хтось заперечує мені в праві вважати свої переконання логічними й незаперечними. Сумніви – найгірше, що може бути, особливо в дорослому віці, особливо коли йдеться про речі, які довго й наполегливо вчився сприймати як беззаперечні. Справді, як можна заперечувати беззаперечне? – думаю я іноді. Відстоювати свою свободу, боротися за неї, трактувати її як найвищу цінність свого буття – здавалося б, що простіше. Сьогодні я розумію, що в більшості випадків усі саме подібними потребами та вимогами й керуються. Ніхто і ніколи, за жодних обставин і найтяжчих «посттоталітарних травм» не буде відмовлятися від своїх свобод. Навіть підтримуючи цензуру й виступаючи за жорстку ієрархічність, людина насправді намагається підтримувати своє уявлення про межі свободи. Себто про межі, але все ж таки свободи. І це дуже важливий момент. Скажімо, для нас, тих, хто живе в Україні, це справді важливо. Якщо спробувати говорити не так загально й перевести розмову в площину щоденної реальності – що відбувається сьогодні в нашій країні? Чому мешканці тих самих міст не можуть між собою порозумітися? Чому політичні розбіжності виявляються такими фатально неподоланними? Особливо якщо припустити, що всіма нами справді рухають ті самі усвідомлені потреби й неусвідомлені інстинкти – потреба свободи, потреба справедливості, інстинкт самозбереження, урешті-решт. Адже він усе одно десь присутній – цей чортів інстинкт самозбереження? І потреба свободи – вона ж теж присутня, хіба не так? Вона присутня принаймні в риториці – незалежно від позиції, незалежно від того, з якого боку барикад у цій ситуації ти перебуваєш, на чиєму боці