Автор невідомий - Народні казки - Казки народів світу

і, що всі вони були високі й поставні, звелів записати їх у своє військо. Брати швидко навчилися військової науки і служили так ревно, що одинадцятьох із них незабаром призначили офіцерами, тільки Вітек лишився без відзнаки і ходив на варту, як звичайний вояк. Не був він дурніший за братів, та не зумів призвичаїтися до нового діла. Брати ходили панами офіцерами, гарно вбрані, а про найменшого брата зовсім не турбувалися.

Зажурився Вітек, що брати занедбали його, і, коли минув рік, попросив короля відпустити його додому допомагати старим батькам по господарству. Король умовляв його лишитися, та що той стояв на своєму, нагородив його за вірну службу й відпустив. Дізналися брати, що Вітек збирається додому, прийшли до короля і теж попросили їх відпустити.

Король і їм дозволив повернутися додому.

Отак і пішли Вітек та одинадцятеро його братів битим шляхом. А як мали брати-офіцери багато грошей, то й сказали вони, що хочуть побачити світу. Вітек їх спершу відмовляв, та брати не схотіли й слухати, і тому пішов він разом з ними.

Кілька днів велося їм дуже добре. Мандрували вони по світу, де бачили хорошу корчму — там зупинялися і їли й пили, що аж гай шумів. Вітек уживав самий хліб і звичайно сідав осторонь, тому що брати ніколи не кликали його до свого столу, соромлячись його простацьких харчів. Та ось одного дня прийшли вони до густого лісу. Думали, що перейдуть його до вечора, аж заблукали і бродили в хащах цілих три дні. Розгубилися брати, не було в них чого їсти, тільки Вітек мав у торбі чимало хліба і охоче поділився з братами. Брати підкріпилися і почали міркувати, що їм робити. Сказав тоді Вітек:

— Виведу я вас, браття милі, з цього лісу, якщо пообіцяєте завжди і в усьому слухатися мене!

Братам дивно було чути цю річ, але вони хотіли вибратися з лісу, тож і пообіцяли слухатися. Вітек їх повів, брели вони весь час в один бік і за кілька днів дісталися на широку галявину. Посередині стояв могутній замок, обведений потрійним муром, а під кожним муром блищав рів. Дорога до замку вела через три брами і три мости. Мури були високі, рови глибокі й повні води, а мости підняті догори. Зупинилися брати перед замком, не знаючи, що їм робити і як влаштуватися на ніч. Були вони голодні, бо другий день уже їли самі лісові ягоди, і гнівалися на Вітека.

— Що з того, що ти вивів нас із лісу? Всё одно ми помремо з голоду!

— Не бійтеся! — мовив Вітек і підійшов до першого мосту.

Міст одразу ж опустився, і всі вони проминули першу браму. Так само пройшли через другий і третій міст і за хвилину вступили у замок. Скрізь було там повно срібла й золота, та ніде не бачили вони живої душі. Зайшли брати у бенкетну залу, оглянули всі покої — скрізь було порожньо й мертво, як і навколо замку. Але коли згодом повернулися вони до бенкетної зали, великий стіл вже був заставлений рідкісними наїдками.

— Гляньте, хлопці, накрито на дванадцять душ, начебто нас тут чекали, — засміявся один із братів, сів за стіл і заходився їсти.

— Але ж ми тут непрохані гості, ще в халепу вскочимо! — застеріг другий.

Та за хвилину сів до столу Вітек, а за ним і всі інші брати.

Коли наїлися й напилися, Вітек устав і мовив:

— Треба нам розвідати, хто володіє цим замком.

Знову передивилися брати всі покої, вилізли на горище, спустилися в льохи, оглянули двір, та ніде не було ані живої душі.

— Мабуть, хазяїна нема вдома, — сказав Вітек, — треба бути обачними, особливо вночі! Сьогодні вартуватиму я!

Брати зраділи, що добре виспляться, бо всі втомилися мандрівкою. Смачно вони повечеряли і пішли спати у просторий покій, де було заслано дванадцять ліжок. А Вітек вийшов за першу браму, витяг шаблю, приготував пістолі і почав вартувати.

До півночі було тихо як у вусі. Коли ж на башті пробило дванадцяту годину, з гуркотом опустилися всі мости, щось зашуміло-загриміло, і раптом перед головною брамою спинилося дванадцять карет. Із них виступили дванадцять чорних, як вугіль, принцес і пішли сходами до бенкетної зали. Вітек спершу не второпав, що воно діється, і забув віддати їм шаблею честь. За хвилину побіг він за ними до зали, вклонився принцесам, та вони навіть оком на нього не повели, не промовили й словечка і мовчки їли собі та пили. Коли настала перша година, загриміли колеса, принцеси вийшли у двір, сіли в карети і поїхали з замку. І одразу ж усі мости знову піднялися самі собою.

Довго Вітек думав про те, що побачив, і залишився на варті аж до ранку, але у замку знову все стихло, як і раніше. Коли брати прокинулись, не сказав він їм нічого, а поснідав разом з ними й пішов спати. На обід і вечерю знову столи були повні їжі, брати добре наїлися.

— Сьогодні, братики мої, я теж вартуватиму! — каже Вітек.

Брати зраділи, бо їх уже хилило до сну, і пішли собі спочивати, а Вітек знову вийшов за головну браму. Опівночі принцеси приїхали, як і в першу ніч. Вітек їх привітав, пішов слідом, заговорив до них, та принцеси йому не відповіли і о першій годині залишили замок.

Вітек вирішив, що третьої ночі неодмінно поговорить з принцесами, і вранці признався братам, що бачив у замку. Брати й собі захотіли поглянути на принцес, тому вирішили вони не йти сьогодні спати, а стали поряд із Вітеком за головною брамою і чекали.

Опівночі принцеси приїхали. Брати шаблями віддали їм честь і зайшли слідом за ними у бенкетну залу, де було накрито в цю ніч на двадцять чотири особи так, що біля кожної принцеси було вільне місце. Посідали брати кожен за своїм віком, і Вітекові випало місце поряд із наймолодшою принцесою. Мав він добре серце, побачив, що дівчина сумна, і стало Вітекові так шкода її, що він аж заплакав.

— Чого ти плачеш? — пошепки спитала його принцеса.

— Мені шкода тебе і твоїх сестер, — прошепотів Вітек.

— У нас і справді невесела доля. Нас закляв злий чаклун!

— А чи можна вам допомогти? — спитав Вітек.

— Та можна, — відповіла принцеса, — тільки не знаю, чи пощастить нам врятуватися. Якби знайшлося дванадцять синів однієї матінки і якби вони три ночі повартували біля нас, не промовивши й слова, були б ми врятовані. Цей замок наш, і наше