Олексій Михайлович Волков - Гра у три руки

— Тому. Ці питання зняті з мого порядку денного. Точніше, життєвого. Крапка.

— Як це зняті? Як вони можуть бути зняті?!

— Я розповідав. Повторювати не хочу. Давай про інше.

— Ні, — заперечила Ірина. — Не розумію цього. Такі питання не можуть бути зняті. Ніколи. Ти прокатався до «сусідів» за мізерні бабки, які вдалося нашкребти, тобі навішали локшини на вуха, і це все? Все, що можливо зробити? Це привід сприймати результат остаточно і бути задоволеним?

— Це — солідна клініка, — не погодивсь Олег. — Військовий госпіталь. Усесвітньо відомий. Так чи інакше, вони в курсі можливостей світової медицини з даного питання. Може, у твоїй Німеччині й краще зробили б якусь операцію, не заперечую, але ще раз повторюю — таких перспектив нема. Ніде. Ми допитувалися про це. Відповіли чітко — ніде. А обстеження зроблено всі можливі.

— Я не вірю, — заявила Ірина. — Не вірю — і все. І пропоную тобі зробити ще раз, тільки вже там.

— Марне викидання грошей. Якби була хоча б найменша надія, мені б сказали. Говорять усім. Сам чув. Одним — їдьте до Німеччини, іншим — до Ізраїлю... Мені нікуди їхати.

— Гроші — не твоя проблема, — чітко і майже по складах заявила вона. — Це взагалі не проблема. Потрібно збиратися.

— Ні, — вперсь Олег. — Навіть якщо гроші не проблема, нема сенсу. До того ж...

— Що? Говори!

— Нічого... Ти хочеш, щоб я наново почав сподіватись, а коли результат виявиться таким самим, що тоді? Знову сторч головою? Вдруге дива вже не станеться. Ніхто у фатальну мить не схопить за руку. Погодься, це точно диво, яке трапляється лише раз. Не хочу. Знову пережити таке...

— Гаразд, — згодилась Ірина. — їдемо просто так. Без будь-якої надії. Просто провести курс лікування, реабілітації. У солідній клініці. Нехай тебе не поставлять на ноги, але процедури, які в німців пропонують у подібних випадках, хоча б чимось будуть корисними! Хоч десь, з якогось боку, щось проліпшиться!

— Можливо, — скрививсь Олег.— Але воно того не варто. Я почуваюся цілком нормально, наскільки це можливо. Мене таке життя влаштовує, і не варто на це...

— Варто, — перебила вона. — Хто платить, той і замовляє...

— Ні, — він похитав головою. — Марна балачка, повір. Однаково ні до чого не домовимся. Кажу тобі — тема закрита. — Давай про інше.

— Гаразд, давай, — Ірина потроху «закипала». — Давай про інше. А що, закони, як ти казав, гостинності у цьому домі змінилися? Чому гостям уже вдруге не пропонують кави, змушуючи напрошуватися?

Не говорячи нічого, Олег поїхав до кухні. Дзенькнуло приладдя.

— Ти казав, що при бажанні можна палити! — крикнула Ірина навздогін.

— Усе, що я кажу, залишається дійсним...

Горнятко кави постало на столі, коли цигарка ще не встигла догоріти. Лише одне горнятко.

— А ти?

— А моя норма на сьогодні вичерпана. Багато учнів було. Приводив себе до тонусу.

— А задля ввічливості?..

— Ти кажеш, що є прагматичною і раціональною людиною, полюбляєш, щоб усе робилося за потребами, а не для годиться. Ти ж і пропонувала, щоб між нами — без дешевого етикету. Мені не шкода кави, можу ще десять зробити, але як навіть одна не потрібна, то навіщо виливати?

— Резонно, — своєю чергою скривилась Ірина. — Тоді до справи. Ти хотів про інше. Є й інша проблема. Я свого часу докладно розповіла тобі, як влізла у ситуацію, з якої ти мене витягнув. Отже, коли довелося приймати «у спадок» Дроботове господарство і з'ясовувати, що до чого, відкрилась одна обставина. Шефові замовники розплатилися з ним. Вочевидь, так було домовлено. У призначений час гроші перевели на відповідний рахунок. Так вони й валялися там — нічиї. Тепер вони у мене. Звісно, довелося напружитися додатково, проте результат того вартий. Тобі цікаво, скільки там?

— Ні.

І марно вона намагалася не моргнути повіками, щоб не проспати отой ковтальний рух, мимовільне стискання м'язів горла, котре виникло б у будь-кого в такій ситуації. Він не ковтнув. Лише спокійно дивився на неї і чекав, що далі.

— Гаразд. Тоді не буду хвалитися, скажу лише, що багато навіть для моєї уяви. Усе відбулося нормально, і можеш бути упевнений, що за ними не залишився ніякий слід. Ну і... Словом, ці гроші не лише мої. І навіть більшою мірою твої. Отака ситуація.

— Оце й народило у тобі ідею їхати до Німеччини? — посміхнувсь Олег. — Дякую. Шляхетно з твого боку, але справді зайве. Вирішено остаточно. Тож не переймайся.

— Добре. Щодо поїздки вирішили. Тоді ти сам думатимеш, як їх витратити. Давай узгодимо, як я тобі їх передам. Не готівкою ж, напевно. У тебе є рахунок?

— Нема жодної потреби, — заперечливо похитав головою Олег. — Не хочу ніяких грошей, заспокойся.

— Не зрозуміла... — сіпнулась Ірина. — Я ж пояснюю: вони рівною мірою наші. І я збираюся свої витратити найближчим часом. А твої віддати тобі.

— А я ще раз повторюю, — терпляче стояв на своєму той, — нема ніяких моїх грошей. Усі оці нюанси — твої проблеми. Розв'язуй їх на власний розсуд. Я не претендую.

— Але ж ми разом здобули ці гроші, — ще раз повторила Ірина.

— Помиляєшся, — заперечив Олег. — Я не заробляю кілерством. Ніколи б такого не зробив. А якщо нині ситуація склалася так — заслуга тільки твоя. Не хочу більше це обговорювати.

— Отже, на них належало махнути рукою? Нехай так і валяються нічийні?

— Твоє рішення... Я не засуджую в будь-якому випадку.

— Значить, не засуджуєш. І я тепер маю витрачати їх, отримуючи неабиякі блага. Водночас усвідомлювати, що ти отут... Тобто, людина, без якої нічого б не було... Що тобі, можливо, на ліки не вистачає, а я...

Він лише похитав головою.

— Я взагалі не вживаю ліків. Розумієш? І якщо не брати до уваги вади з ногами — цілком здорова й навіть тренована людина.

— Нехай. У тебе килимки старі. А чайник — узагалі мовчу. І мило дешеве, з підозрілим запахом. Як можна ним митись? І двері китайські. Та ще багато негараздів. І кожен з переліченого сам собою, не трагедія, звісно. Але все разом воно називається — «якість життя». І мені дуже некомфортно, що вона у