Андрій Юрійович Хорошевський - Проект «Україна». Галерея національних героїв

1817 року в слободі Юрасовка Острогозького повіту Воронезької губернії. Після непоганої домашньої підготовки, якою займався його батько, колишній суворовський капітан, великий поклонник ідей французьких енциклопедистів XVIII століття, Микола був відданий до Москви в приватний пансіонат. Там відразу ж виявилися блискучі здібності хлопчика, який заслужив від учителів прізвисько «enfant miraculeux» (чудова дитина).

Закінчивши курс у Воронезькій гімназії, в 1833 році Костомаров поступив у Харківський університет. Після завершення навчання в університеті в 1837 році Микола вступив на військову службу в Кінбурнський драгунський полк в Острогозьку, проте незабаром зрозумів, що військова служба йому чужа. Під враженням повістей Гоголя Костомаров сам узявся за перо. Вже в 1838 році він видав під псевдонімом Ієремія Галка свій перший літературний твір – драму «Сава Чалий», написану українською мовою. Наступного року вийшла збірка віршів «Українські балади», трохи пізніше – «Вітка».

13 січня 1844 року Миколі Костомарову присвоїли ступінь магістра історичних наук. Незабаром молодий учений приступив до написання роботи про Богдана Хмельницького, що стала найважливішою в його житті. Бажаючи ближче дізнатися про місцевість, де відбувалися описувані ним події, він влаштувався на роботу вчителем – спершу в гімназії в Рівному, а потім у Києві.

У 1846 році вчена рада Київського університету одноголосно обрала М. І. Костомарова ад’юнкт-профессором кафедри російської історії. Він продовжував працювати над книгою про Хмельницького, підготував і опублікував уривки зі своїх лекцій окремою книгою під назвою «Слов’янська міфологія».

У Києві Микола Іванович зблизився з представниками української інтелігенції М. Гулаком, О. Марковичем, В. Білозерським, П. Кулішем, Т. Шевченком. Незабаром в їх середовищі зародилася і окріпнула ідея створення товариства, метою якого було б здійснення ідей слов’янської єдності на принципах рівноправ’я народів, ліквідації кріпосного права, релігійної і соціальної свободи. Такою організацією і стало Кирило-Мефодіївське братство. Костомаров розробив його основні програмні положення. У березні 1847 року Кирило-Мефодіївське братство в результаті доносу зазнало розгрому, учений у числі інших його членів був арештований. Після річного перебування в Петропавловській фортеці Костомарова відправили до Саратова в адміністративне заслання.

Весною 1859 року Петербурзький університет запросив Миколу Івановича очолити кафедру російської історії. Після викликаного студентськими заворушеннями 1861 року закриття Петербурзького університету декілька професорів, у тому числі і Костомаров, влаштували в Міській думі систематичні публічні лекції, відомі як Вільний університет. Сам учений читав лекції із стародавньої історії Російської держави.

Покинувши Петербурзький університет, з 1861 по 1865 рік Микола Костомаров написав і видав більше 200 робіт, серед яких такі значні дослідження, як «Північноросійське народоправство», «Лівонська війна», «Смутні часи Московської держави», «Останні роки Речі Посполитої», «Руїна», «Мазепа», три томи «Російської історії в життєписах її найголовніших діячів», а також численні повісті, оповідання, нариси, дослідження в області фольклору. Він підготував до видання і відредагував твори Т. Шевченка (1866), брав участь у публікації «Російської історичної бібліотеки», журналу «Вісник Європи», у багатьох історичних з’їздах.

У січні 1875 року Костомаров важко захворів. Турботи про його здоров’я взяла на себе Аліна Леонтіївна Крагельська, давня учениця Костомарова і його колишня наречена. Багато років тому вони були розлучені долею. І лише тепер самотній «старий», що так і не оженився, і овдовіла мати трьох дітей змогли поєднатися. Повінчавшись 9 травня 1875 року, подружжя переїхало з галасливої столиці в село Дідівці на Полтавщині. Трохи видужавши, історик повернувся до улюблених занять. Але хвороба і роки брали своє. М. І. Костомаров помер 7 квітня 1885 року в своїй петербурзькій квартирі на Васильєвському острові і був похований на «Літературних мостках» Волковського кладовища.

Харитоненко Павло Іванович

(1853—1914)

Підприємець-цукрозаводчик, один із відомих меценатів Російської імперії

Іван Харитоненко, селянський син з багатодітної родини, вчився в церковнопарафіяльній школі, працював конторником у бакалійних лавках. У 1850 році разом з партнером, заручившись кредитом московських купців, відкрив власну справу, спочатку торгував цукром, брав в оренду невеликі цукрові заводи. Справа росла, і до кінця життя Іван Герасимович володів сімома цукровими заводами, 40 тисячами десятин землі в Харківській і Курській губерніях. Представництва торгового дому «Харитоненко і син» працювали не тільки в Російській імперії, але і за її межами. Головна ж контора знаходилася в Сумах – місті, яке в другій половині ХIХ сторіччя жило й розвивалося і завдяки діяльності родини Харитоненка.

Продовжувачем справи батька став його єдиний син Павло. Він народився 5 січня 1853 (за іншими джерелами – 1852) року, здобув домашню освіту і з юних літ прилучався батьком до справ цукрової імперії Харитоненка. Він не просто успадкував заводи і землі батька (Іван Герасимович помер у 1891 році), але і всіма силами прагнув розширити сімейний бізнес. Павло Іванович орендував і купував нові землі, але основну увагу він приділяв модернізації виробництва на всіх його етапах. Для підвищення продуктивності бурякових плантацій Павло Іванович розпорядився щорічно проводити в своїх маєтках наукові семінари для агрономів і фахівців цукрових заводів. Він засновує декілька дослідних полів, а в 1897 році на базі Парафіївського дослідного поля виникла дослідно-селекційна станція. На заводах товариства «Харитоненко і син» використовувалося тільки найсучасніше устаткування.

Крім безпосереднього управління своїми заводами, Павло Іванович був постійним членом об’єднань російських цукрозаводчиків, заступником голови Товариства цукрозаводчиків, входив у ради директорів багатьох підприємств, керував Бєлгород-Сумською залізницею, Сумськими машинобудівними майстернями і тому подібне.

Особливе місце в житті родини Харитоненків займали добродійність і меценатство. Іван Герасимович свого часу пожертвував 90 тисяч рублів на спорудження дитячого притулку, 100 тисяч – на будівництво гуртожитку для студентів Харківського університету, багато жертвував на інші учбові заклади і добродійні установи.

Його син пішов ще далі – Павло Іванович був одним із найбільш відомих меценатів Російської імперії. Його колекція живопису вважалася однією з кращих у країні, він очолював московське відділення Російського музичного товариства, був почесним членом Петербурзької академії мистецтв, першим головою Товариства друзів Румянцевського музею в Москві (нині – Музей образотворчого мистецтва ім. О. С. Пушкіна), фінансував зведення пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві. У Сумах на гроші П. І. Харитоненка був побудований кадетський корпус ціною в півтора мільйона рублів, міст через річку Сумку, за рахунок мецената студенти-українці вчилися в Московській консерваторії. У 1899 році Павло Іванович був удостоєний чину дійсного статського радника, а також йому надали потомствене дворянство. Він власноруч обрав гаслом свого дворянського гербу «Працею звеличуюся». Помер П. І. Харитоненко 13 квітня 1914 року і був, згідно із заповітом, похований у Сумах,