Ірина Заблоцька - Еліксир помсти, Ірина Заблоцька

Нарешті, настав момент оголошення вироку. Суддя, з непохитним виразом обличчя, розпочав. "На підставі представлених доказів, свідчень потерпілих та свідків, а також висновків експертиз, суд визнає підсудну Ірину Кравченко винною у замаху на вбивство, шахрайстві, підробці документів та інших злочинах." У залі пролунав приглушений шепіт. Ірина, здавалося, застигла, її очі були широко розплющені, ніби вона не вірила у почуте. "Суд призначає Ірині Кравченко покарання у вигляді позбавлення волі строком на п'ятнадцять років з відбуванням покарання у колонії суворого режиму. Також призначається примусове лікування у психіатричній клініці після відбування частини терміну." Слова судді пролунали як грім. Ірина вибухнула істеричним криком: "Ні! Ні! Це неможливо! Це вона! Вона! Тетяна! Вона мене занапастила!" Вона кинулася до Олени, але конвой миттєво її зупинив. Її силою вивели із зали, її крики лунали ще довго, доки не зникли в коридорах суду, наче відлуння кошмару.

Олександр Петренко, як і обіцяла Олена, спостерігав за процесом дистанційно, через прямі трансляції та новинні стрічки. Кожен заголовок, кожне свідчення, особливо згадки про його ім'я та співучасть, були для нього як удари молотом. Він сидів сам у своїй спустілій, опечатаній квартирі, де йому дозволили перебувати під домашнім арештом до остаточного рішення по його власному провадженню. З ним нікого не було. Від нього відвернулися всі – колишні партнери, "друзі", навіть ті, кого він вважав своєю "командою".

Його бізнес "Петренко і Партнери" був повністю знищений. Компанії, з якими він співпрацював, одна за одною розривали контракти, посилаючись на "репутаційні ризики". Банки відмовляли в кредитах, інвестори відверталися, не бажаючи мати нічого спільного з тим, хто асоціювався зі скандалом і замахом на життя спадкоємиці Соколових. Його ім'я стало синонімом шахрайства та недобросовісності.

Внутрішній монолог Олександра: «Це кінець. Все. Все, що я будував, все, до чого прагнув, розсипалося на порох, як пісок крізь пальці. І все через мене. Через мою жадібність, мою сліпоту. Як же я міг бути таким ідіотом? Як я міг не впізнати її? Вона ж стояла переді мною, дивилася мені в очі, а я... я намагався її обдурити, використати її компанії. Це все моя проклята жадібність. Я проміняв справжнє щастя, справжнє кохання з Тетяною, на примарні гроші, на цю... божевільну Ірину. Вона, ця Ірина, знищила мене, а я дозволив їй це зробити. Я сам собі вирив цю яму. А тепер вона, Олена Соколова, сидить там, щаслива, з цією могутньою родиною, яка підтримала її. Вона перемогла. Вона пройшла через все і стала сильнішою. А я... я програв усе. У мене нічого не залишилося. Нічого.»

Він схопив пляшку віскі, що стояла на столі, і випив до дна. Його обличчя було вкрите холодним потом, руки тремтіли так, що він ледве тримав склянку. Він відчував не лише розчарування та гнів, а й абсолютний, безвихідний відчай. Його життя, що було сповнене амбіцій та хитрих планів, перетворилося на суцільний кошмар. Він втратив не лише фінанси, а й будь-яку повагу до себе, будь-який шанс на майбутнє.

Його власна справа була швидше формальністю. Звинувачення у шахрайстві, зловживанні службовим становищем та співучасті у злочині проти Тетяни Кравченко були повністю доведені. Проти нього свідчили колишні співробітники, які розкрили його фінансові махінації. За кілька днів після вироку Ірині, Олександр Петренко також отримав свій вирок – десять років позбавлення волі з конфіскацією майна та забороною на ведення підприємницької діяльності. Коли його виводили з будівлі суду, його обличчя було блідим, очі порожніми, а хода невпевненою. Він був зламаний.

Паралельно з напруженим судовим процесом над Іриною, приватні детективи, найняті Артемом, продовжували наполегливо працювати над справою викрадення маленької Олени. Вирок Ірині, хоч і приніс певне полегшення родині Соколових, не міг закрити цю давню, глибоку рану. Вони прагнули розгадати всю правду.

Детективи зосередилися на Аркадії Мельнику, покійному батькові Максима Мельника, якого вони ідентифікували як можливого замовника. Вони виявили, що Мельник-старший, який помер кілька років тому, справді був надзвичайно ображений на Ігоря Соколова за той будівельний проєкт, який перейшов до Соколових. Крім того, детективи знайшли записи його телефонних розмов з якимись "тіньовими" особами, що мали доступ до мережі професійних викрадачів та злочинців, що діяли в тіні. Вони також виявили, що незабаром після викрадення Олени, на рахунки Аркадія Мельника надійшла значна, необґрунтована сума, яка, ймовірно, була оплатою за його "роботу" – послуги з "нейтралізації" конкурента.

Розмова детективів з Оленою, Артемом та Владиславом у кабінеті Ігоря:

Детектив Сергій, розклавши на столі фотографії та схеми, пояснював: "Ми знайшли беззаперечні докази того, що Аркадій Мельник використовував певну кримінальну організацію, яка спеціалізувалася на "вирішенні проблем", що включали й викрадення. Він не планував викупу. Його мотивом була помста і бажання завдати удару по Соколовим, змусити їх страждати, позбавивши найціннішого – дитини. Це був акт особистої вендети."

"Тобто, він просто хотів, щоб я зникла з їхнього життя?" – запитала Олена, її голос був ледь чутним, а погляд спрямований у порожнечу, ніби вона намагалася уявити того чоловіка, який вирішив її долю.

"Саме так," – підтвердила Анна, вказуючи на копію старого поліцейського звіту. "Записка, залишена біля вас у дитбудинку, і повна відсутність вимог про викуп – це їхній почерк. Вони забирали дітей, щоб їх ніколи не знайшли, або продавали в інші країни, змінюючи документи. Вам пощастило, що вас просто підкинули в дитбудинок, ймовірно, через зміну планів викрадачів або через те, що Мельник відмовився від подальших дій."