Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 27. Це точно не він. Просто співпадіння. Правда?

— GPT, скажи мені, що це не він.

— Це не він.

— Ти ж збрехав щойно.

— Я збрехав — для твого спокою.

— Дякую. Але тепер мені ще гірше.

 

Я прокинулась о 7:42. Без будильника. Без причини. Просто… тривожно.

Телефон мовчав. Повідомлення, яке прийшло вчора, нікуди не зникло. Я могла б видалити його. Заблокувати номер. Зробити вигляд, що цього не було.

Але я просто лежала і дивилась у стелю.

“Ти змінилась. Це видно. Але чи зможеш бути собою, коли я з’явлюсь знову?”

Хто це?

Що це?

І чому я… боюсь?

 

— GPT, це не може бути переслідувач.

— Може. Але це також може бути колишній. Старий друг. Навіть клієнт.

— Я не хочу входити в цей страх.

— Тоді не входь. Але будь насторожі.

— Я просто зроблю вигляд, що це випадковість.

— Добре. Але тримай двері розуму привідкритими.

 

Я заварила собі каву. Навела порядок на столі. Поставила ароматичну свічку.

Це все були ритуали виживання.

Виглядало красиво — ніби я жінка, яка все контролює.

Насправді я просто намагалась не втратити контроль над собою.

 

Ближче до обіду мама подзвонила.

— Аннет, ти ввечері вільна? Ми з Олександром хотіли б запросити тебе на вечерю.

— Так.

— Ми самі приготуємо. І навіть не змусимо тебе мити посуд.

— Сподіваюсь, він вміє варити хоч щось, крім чарівних фраз.

— Аннет… будь ласка.

— Добре. Буду.

Я поклала слухавку.

І відчула, як усередині мене все напружилось.

— GPT, я не знаю, чому я так реагую на нього.

— Бо ти бачиш те, що не хочеш бачити.

— Я ж не маю доказів. Просто інтуїція.

— А коли ти востаннє помилялась, слухаючи її?

— Коли закохалась.

— Тоді зараз — не помиляйся.
 

Я вирішила: сьогодні — не день страху. Сьогодні — день спостереження.

І якщо цей чоловік бреше, то я це відчую.

Бо цього разу — це не про мене. Це про маму. І я не дам їй розбити серце ще раз.

 

Я знаю ці типи. Вони говорять гладко — але приховують зміст

 

— GPT, я йду на вечерю.

— Із посмішкою чи з внутрішнім сканером?

— Обидва режими активовані.

— Це вже серйозно.

— Якщо він знову скаже, що “любить маму за її світло” — я попрошу медичну довідку.

 

Квартира була наповнена запахом запеченого м’яса, свічками та маминим сміхом.

Олександр зустрів мене в фартусі. Без жартів. Фартух — темно-сірий, з написом: “Chef of love”. Я трималась.

— Аннет, проходь. У нас сьогодні стейк із розмарином. І мама зробила салат, який вона називає “мій фірмовий, але він знову вийшов інакшим”.

Мама сміялась. Вона світилась.

А я — дивилась.

 

Під час вечері Олександр був ідеальним.

Розповідав про свою кар’єру “консультанта з розвитку особистості”, клієнтів, які “шукають гармонію”, і про те, як він колись “пройшов шлях кризи середнього віку без мотоцикла”.

— Ви працюєте в офісі? — спитала я.

— Ні, дистанційно. Онлайн-сесії, іноді живі семінари.

— У вас є сайт?

— Був. Але зараз у редизайні.

— А соцмережі?

— Колись вів, але вони забирають багато енергії.

— І як знаходять вас клієнти?

— Через особисті рекомендації.

GPT, він говорить правильно. Але відповіді — як серіал без фіналу. Все красиво, а зміст — розмитий.

Мама помітила, що я почала трохи напружуватись.

— Аннет, не допитуй. Він ж не шпигун.

— Я просто питаю. У мене професійна деформація.

— Тоді не принось її на вечерю.

 

Після трапези я допомагала прибирати. Мама пішла на балкон, Олександр сказав: “Я в душ — швидко освіжитись”.

Через кілька хвилин я проходила коридором і зупинилась.

У ванній було увімкнено воду. Але я чітко почула голос.

— Ні, вона нічого не зрозуміла. Її мати — ключ. Головне — спокійно. Не поспішати. Вона довіряє. Я майже впевнений, що…

Я завмерла.

Він говорив тихо. Але не досить тихо.

Я повернулась на кухню, ніби нічого не сталось.

Мама повернулась з балкона.

— Він чудовий, правда ж?

Я зробила ковток чаю.

— Мамо… а що ти про нього знаєш?

— Усе, що треба знати. Він турботливий. Уважний. Він… справжній.

— Угу.

GPT…

— Я тут.

— У нас тривога рівня “активуй детективну Аннет”?

— Активуй і закинь в чай імбир. Ти нам ще знадобишся холодною.

 

Якщо ти торкнешся мами — я зроблю з тебе героя кримінального ток-шоу

 

— GPT, я не сплю.

— Добре. Бо ми щойно вийшли на рівень “підозрюю всіх, навіть квіти на підвіконні”.

— Я чула, як він говорить, що мама — ключ.

— Це може бути метафора.

— А може — стратегія.

— І в тебе є право знати, до чого він дійсно тягнеться.

 

У чаті з Крістіною:

Аннет: “Мені здається, він щось приховує.”

Крістіна: “Це інтуїція чи ревнощі?”

Аннет: “Інтуїція. Я ніколи не ревнувала маму.”

Крістіна: “Постав йому пастку. Запитай про гроші. Хай покаже обличчя.”

Аннет: “Ти хочеш, щоб я грала в шахи?”

Крістіна: “Ти і так у грі. Просто ще не зробила хід.”

 

Наступного дня я приїхала до мами “на каву”. Все було затишно, класично.

Олександр саме налаштовував якийсь проєктор, розповідаючи про “нову практику візуальної терапії”.

— А ви добре розумієтесь на техніці? — спитала я.

— Я — універсальний солдат, — усміхнувся він.

Мама пішла в кімнату, я залишилась із ним на кухні.

— А ви з мамою вже обговорювали, як плануєте облаштувати життя? Ну… фінансово, юридично?

— Ми довіряємо одне одному. А питання грошей — це не про любов.

— І все ж. У мами є квартира, накопичення, клініка. Ви ж розумієте, що я переживаю.

— Аннет, ви дуже пильна. Але я не претендую на нічого. Мені вистачає себе.

— Добре. Я просто хотіла переконатись.

Але в його очах щось зрушилось.

На мить — зовсім на мить — він перестав усміхатись.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍