Андрій Касьянюк - Химерники. Влада народу, Андрій Касьянюк

Чіпка же, після стрибка, приземлився на ноги. Кров шалено стукала у його скронях, а серце немов упало в п’яти. Насправді, воно було не там, а десь на місці печінки. А поранена печінка то прокол до неї терміново заростали завдяки дару.

– Кепсько. Ти ж обіцяв! – Чіпка по-справжньому зло прикрикнув на батька. Зло не через те, що той не стримав слова – зло через страх, що людина тільки що пережила.

Гетьман чіткою фігурою стояв там, де нещодавно намагався… уразив Чіпку.

Він дуже важко дихав та зло посміхався.

– Не хвилюйся. Я обов’язково відрубаю тобі голову. Її-то ти не сховаєш, – гетьман метнув оком на зроблену рану, та ошкірився. Після чого зробив обманний ривок своїм тілом.

Але кидатися далі не став. Йому теж було треба відновитися після танцю; котрий, певно, тільки для Чіпки був зі смертю. Або ж гетьман узяв паузу, бо досвідчений боєць зрозумів, що просто так химерника не взяти. Тож йому треба заощаджувати свої сили, та працювати більш методично. І тоді він точно вб’є сина.

А ось Чіпці не треба давати противнику час на відпочинок: треба рушити, і треба бити навсправжки, а не по кінцівках!

Парубок напружив ноги… але не зміг ступити крок уперед. Його серце шалено билося, але свідомість битися відмовлялася.

Чіпка збліднув. Він розумів про необхідність не давати противнику відпочивати, але… але гетьман машина смерті. Його клинок може реально вбити.

«Трясця. Здається, я починаю розуміти про яку слабкість казав батько…» – подумала людина… котра не хотіла розставатися зі своїм життям!

Він не розумів, чому має ризикувати. Чому має йти вперед та мати можливість померти? Йому все одно незаради чого жити… сказав би він раніше. Але зараз чомусь хотілося. І всі шляхетні мотиви, що парубок відчув перед початком бою на смерть, вони кудись зникли.

Вони стояли один навпроти іншого, та готувалися до майбутнього: гетьман із впевненою посмішкою, а його колишній спадкоємець зі страхом за своє несподівано важливе життя.

Таке коротке.

У цю мить чергова хмара раптово наповзла на сонце. Вельми швидко все занурилося у тіні. Але прискорений мозок химерника встигнув побачити та усвідомити, як відбувся цей перехід – як почала темнішати резиденція, потім люди за нею, його батько, а потім промені світла перелякано втекли за його спину.

А він же сміливіший за світло, правда?

Тож ступив крок уперед. Один, другий, і знов замахнувся шаблею на свою смерть.

Шаблі вкотре забренчали у танці зі смертю, котрий триває допоки хтось не втомиться. Від життя.

Чіпка узяв високий темп. Він може дозволити собі це в довготривалій перспективі, батько – ні. Тож коли той відскакував чи ще якось намагався розірвати між ними відстань, парубок продовжував насідати. В інших же випадках, коли Чіпка був у не дуже зручних позиціях, гетьман знов починав шалено насідати на сина. Але у нього більше не виходило підловити противника.

Якийсь час.

Парубок відстрибнув, спрямовуючи усі свої сили на дві речі: закрити глибоку рану на животі, та не дати противнику можливості насідати на нього.

Гетьман же вибухнув смертоносним вихором: його шабля так і намагалася поранити Чіпку ще хоч десь, зробити хоч маленький поріз, щоб забрати якомога більше крови химерника. Але Чіпка зміг відбитися.

Вони знов зупинилися, важко дихаючи та готуючись до наступної фази.

Чіпці дихати було особливо складно. Горло ледь пропускало повітря.

Єрмак почав рух до сина.

«Як швидко! Треба хитрити, поки він дійсно не відрубав мені голо…» – Чіпчину думку перервав удар. Шабля впилася в його шию, та земля не встигла помінятися місцем з небом, як парубок утратив свідомість.