Олена Воля - І буде життя, Олена Воля

Весна прийшла на узбережжя Азовського моря несподівано рано. Ще тільки кінець березня, а вже рясно цвітуть абрикоси, персики, черешні. На квітниках чваняться нарциси, кольоровими їжачками кущиться примулка, повитикали голівки голландські тюльпани ранніх сортів. Сонце ще тільки прогріває землю, а вона вже зеленіє травами. Приємно гуляти по пристані, вдихаючи на повні груди свіже морське повітря. "Місто Марії" оживає, оновлюється після зимової дрімоти. Хоча тут досить людно у будь-яку пору року, але весна додає жвавості та вселяє надію на продовження життя.

Мілана з Андрієм ще восени переїхали до свого будинку. Володя пішов у перший клас Маріупольського міського ліцею. Батьки записали його в спортивну секцію на плавання. Приїхавши до моря, хлопчик зрозумів, що хоче навчитися професійному плаванню. Улянка із задоволенням відвідувала дитячий садочок. Її енергійність та життєрадісність допомогли швидкій адаптації. Як виявилося, гратися з однолітками набагато цікавіше, ніж з дорослими. Маленький Вітасик швиденько ріс, аби наздогнати своїх старших братика та сестричку. Йому ще навіть місяця від роду не було, коли сім'я Дужих переїхала зі столиці. Так що хто-хто, а він точно не сумує за попередньою домівкою.

Андрій облаштував будинок найсучаснішими технологіями. Проте родзинкою залишався сад з альтанкою, великою гойдалкою і місцем для літнього басейну. Хоча до моря зовсім недалечко, завжди добре мати купіль вдома. Особливо, коли у тебе є малі діти.

− Не жалкуєш, що продала дідове обійстя? − запитав якось Андрій Мілану. − Це ж було твоє найулюбленіше місце дитинства.

− Так, було, − ностальгічно видихнула Мілана. − Та й з дорослого життя є що згадати. Назавжди в пам'яті моє вчителювання в Білогородці. Але я рада, що там тепер живе працьовита сім'я. Уявляєш, вони навіть пасіку дідуся Івана відновили з тією лежанкою. Виявляється, Максим розуміється на бджільництві. Вони з дружиною у себе на Сумщині теж мали пасіку. А ще розводили кіз і навіть варили сир.

− Значить, якось навідаємося до них у гості, − Андрій обійняв дружину і занурився носом у її волосся. − Ти так солодко пахнеш. Знаєш, материнство робить тебе ще чарівнішою. 

− Я щаслива, − промуркотіла Мілана. − Коли ти переконував оселитися тут, в твоєму рідному місті, у мене були сумніви. Столиця є столиця. І навіть виникала думка, чому не Львів? Так навіть ближче до Європи. Але коли побачила Маріуполь, коли зайшла на наше подвір'я, зрозуміла, що багато не знаю про Батьківщину. Наша країна взагалі унікальна. Ти тільки подумай, скільки різноманітних ландшафтів. Тут тобі й гори, тут тобі й море, тут і ліси, і поля...

− І лани широкополі, і Дніпро, і кручі, − доповнив Андрій.

− Так, ти мене розумієш, − посміхнулася жінка.

− Розумію, − чоловік поцілував соковиті вуста дружини. − Завжди розумів і все відчував. І чекав, коли потрібно було запастися терпінням.

− Дякую тобі, Андрійку, за все.

− Це тобі, Ланочко, дякую. Дякую за довіру, за підтримку і за наших діточок.З дитячої кімнати якраз почувся плач. Маленький Віталик давав сигнал, що вже прокинувся і чекає свою матусю.

− А ти знаєш, що Оксанка Кравченко вагітна? − кинула Мілана, піднімаючись сходами на другий поверх.

− Тепер знаю, − дещо здивувався Андрій. − Сергій взагалі навіть словом не обмовився. Тобі Оксана сказала?

Мілана не відповіла, бо вже зайшла до кімнати свого малюка. Але довго там не забарилася. Синочок зрадів появі матусі і вирішив взятися до активної гри. Він ще тільки почав самостійно сидіти, а вже рученятами тягнувся до всього в межах його доступу. Мілана взяла сина на руки, обцілувала щічки, носик, лобик. Пригорнувши до себе, спустилася вниз до чоловіка. 

− Ні. Зоряні Ілонка проговорилася. Оксана з Сергієм як ті партизани мовчать. Думають, що пізно зважилися народжувати друге дитя, − повідомила Мілана.

− Дивні якісь, − знизав плечами Андрій. − Це ж взагалі чудова подія. Ілоні буде потіха й заняття. Вона он як із нашими любить бавитися. Та й взагалі вони ще зовсім молоді.

− Просто коли жінці за сорок, в більшості випадків починають думати про внуків, а не дітей.

− Ти теж такої думки?

− Та я взагалі почуваюся молодюсінькою. Ну і мені ще до того віку не так скоро.

− Ланочко, ти взагалі виглядаєш на двадцять п'ять. Майже така сама, як тоді. Коли ми вперше з тобою зустрілися.

− На катку?

− На конкурсі.

− А що там наш кум Мишко? Одружуватися взагалі збирається?

− До речі, − Андрій задоволено посміхнувся. Тепер його черга дивувати дружину.

− Кажи. Не тягни, − Мілана заінтригувалася.

− Пам'ятаєш Наталку? Вони з Мишком зустрічалися перед війною. А потім вона у Штати полетіла.

− Невже він теж туди рушив?

− Ні. Наталка кілька місяців тому повернулася до Києва. Михайло розказував, що сама подзвонила. А коли зустрілися, то зрозуміли, що одне одного чекали.

− Оце кохання, − мрійливо протягнула Мілана.

Можливо, вона збиралася ще щось сказати. Однак синочок вирішив, що час обідати. А для тата то було нагадування, щоб їхати до школи за старшим сином. Потім везти Володю на плавання. І вже на звороті додому заїхати до садочку по Улянку. Життя було сповнене яскравими подіями, буденними справами і приємними турботами. Життя продовжувалося...