Syringa - Там, де пахне гірким мигдалем , Syringa

Він тихо засміявся, але з нотками гіркоти.

— Довго думав, що зробив не так. Перебрав кожне слово, кожен погляд. Відчував себе як герой дешевого роману. Але з часом прийшло розуміння — іноді відповідей немає. І з тим треба жити.

Він повернув голову до Ані.

— І я жив. Але закрився. Перетворив усе на жарт, бо так легше. А тоді зʼявилась ти. І наче світ знову став кольоровим… І от тоді я злякався по-справжньому.
 

Каміль зітхнув, і його голос став ще мʼякшим, майже шепотом, ніби він боявся зламати щось крихке між ними:

— Я злякався, що знову втратити. Що одного ранку тебе просто не стане… що знову залишуся сам з тишею і запитаннями без відповідей. І ця поїздка до Праги, ця виставка — вона раптом здалася мені повтором того, що вже було. Я знав, що ти не вона, що ти — інша. Жива, яскрава, чесна. Але в середині мене щось защеміло. Я не витримав, не зміг сидіти вдома. Не міг не приїхати. Бо… я не переживу вдруге.

Його очі були повні правди — не ідеальної, не зручної, але справжньої.

Аня мовчала. Вона не знала, що сказати. У грудях розпливалося щось тепле і болюче водночас, а в кутику ока виступила сльоза. Не від суму — від глибини. Вона стиснула його руку і посміхнулась крізь цю сльозу, щоби не злякати ту ніжність, яку Каміль щойно поклав їй у долоні своїм зізнанням.
 

–Ти хочеш спитати, що буде, якщо вона раптом повернеться?-запитав Каміль. 
 

Каміль трохи нахилився вперед, дивлячись Ані просто в очі. Вітер легко ворушив його волосся, але він здавався зовсім нерухомим у цей момент — зосередженим, зібраним, по-справжньому відкритим.

— Якщо вона повернеться… — повторив він, ніби обмірковуючи кожне слово. — То я скажу їй дякую. За урок. За те, що пішла. Бо якби вона не пішла — я б ніколи не зустрів тебе.

Його голос був тихим, але твердим, мов камінь, що пройшов через вогонь.

— І я скажу їй ще щось, — додав Каміль, злегка посміхнувшись. — Що тепер моє серце вже зайняте. До останньої клітини. Дівчиною, яка вміє красти сувеніри, серця і мої думки одночасно.

Аня не витримала й засміялася крізь сльози, легко вдаривши його по плечу. Каміль щасливо усміхнувся — з тією дитячою щирістю, яку вона так любила.

Він знову її зачарував.

Каміль замовк на мить, і між ними зависла тиха, тепла пауза. Шум листя над головою став наче глухим фоном, мов саме місто затамувало подих, аби не зіпсувати цей момент.

Він повільно підняв її долоню до своїх вуст, не зводячи з неї погляду. Поцілував її пальці — з тією ніжністю, яка розтоплює все всередині. І залишив долоню в своїй руці, наче боявся, що відпустить — і вона зникне.

— Аню… — сказав він тихо, так, ніби її ім’я було молитвою. — Я не просто тебе кохаю. Я дихаю тобою.

Ти — причина, чому я прокидаюся з посмішкою і лягаю з думкою, що завтрашній день вартий того, щоб жити.

Мені більше нічого не треба доводити світові, бо я вже знайшов головне — тебе.

В його голосі не було пафосу, тільки глибина, відвертість і незламна впевненість.

— Ти — моя людина. І я не хочу втратити тебе ні на мить. Навіть якщо ми будемо сваритися через дурниці, ревнувати, не погоджуватися — це все нічого. Бо я тебе кохаю. Так сильно, що іноді лякає, наскільки.

Аня мовчала, бо кожне слово проникало просто в серце.

Одна єдина сльоза скотилася з її щоки, але посмішка, що з’явилася слідом, була спокійною, як тиха згода: так, я теж.
 

Аня злегка стиснула його руку, провела пальцями по його долоні, ніби закарбовуючи цей момент у пам’яті. Її очі світилися не лише від сльози, що щойно впала — там була ніжність, тепло, віра. І ще щось глибше: те саме відчуття дому, яке не збудуєш із цегли.

— Знаєш… — прошепотіла вона, — іноді я думаю, що до тебе в мене взагалі не було серйозних почуттів.

Бо те, що я відчуваю зараз, поруч із тобою — зовсім інше. Це вже не просто закоханість. Це — коли хочеться бути поруч навіть у тиші. Це — коли ти смішний, дратівливий, ревнивий, буркотливий… і я все одно не можу без тебе.

Вона посміхнулася крізь вологі вії, притулилася до його плеча, і ще тихіше додала:

— Камілю… Я теж тебе дуже сильно кохаю.

І якщо колись хтось ще повернеться у твоє життя — я витру всі сльози, всі спогади.

Бо я залишаюся. Навіть якщо ти скиглитимеш, коли я їду у відрядження.

Каміль тихо розсміявся, і його лоба торкнулося її чоло.

— Я тебе точно не відпущу. Навіть якщо доведеться їхати за тобою в Південну Корею з букетом броколі.
 

Каміль щойно збирався розповісти Ані, як уявляє їхню старість — він у халаті з ламою, вона в капцях у вигляді бегемотиків, як раптом телефон Ані завібрував у кишені.

— Андраш, — зітхнула вона, глянувши на екран. — Що там знову?..

Вона натиснула на гучний зв’язок, і з динаміка миттєво вирвався збентежений голос:

— Аню, ми маємо проблему! Велику проблему! Епічну, я б сказав! Я… я переплутав час! Квитки не на 16:00, а на 04:00 ранку! Це… це через ті дурні німецькі формати часу! Чому не можна писати нормально, як всі люди — “4 ПО ОБІДІ”?!

Каміль скривився.

— Чудово. Ще трохи — і в них медовий місяць буде під час вигрузки стенду.

Андраш, почувши це, вигукнув:

— Каміль?! Ти досі тут?! Та ти що, ще не зробив їй пропозицію?! Камон, друже, тебе вже півтора міста ненавидить! Я особисто ледь відбиваю від неї сувенірників з Нідерландів!

Аня притулила долоню до чола.

— Андраше, краще скажи, скільки в нас часу?

— Година. Потім усе — труба, дощ, ніч, таксі з запахом старої ковбаси і плацкарт із чоловіком, який розповідає про свою колекцію дротиків.