Syringa - Там, де пахне гірким мигдалем , Syringa

— Послухай, Андраше. Я розумію, що ви друзі по роботі, і я поважаю це. Але є межі. Мені не подобається, коли інші чоловіки торкаються моєї дівчини. Навіть випадково.

Андраш розгублено кліпав очима.

— Це не через ревнощі, — продовжив Каміль. — Просто… я дуже серйозно ставлюся до наших із Анею стосунків. І я її дуже ціную. Вона для мене — не просто дівчина. Вона моє серце. І я не хочу бачити, як хтось інший поводиться надто вільно з нею. Сподіваюся, ти мене розумієш.

Андраш, який зазвичай швидко знаходив відповіді на будь-які питання, тепер тільки ніяково кивнув і захриплим голосом сказав:

— Так, звісно… Я… не мав нічого поганого на увазі.

— Я вірю, — коротко відповів Каміль і злегка поплескав Андраша по плечу, але так, що той ледь не присів від несподіванки. — Дякую за розуміння.

У цю мить Аня повернулася, помітивши тільки як Каміль і Андраш стоять в дивному мовчанні.

— Ви що, мовчазний клуб заснували? — пожартувала вона, нічого не підозрюючи.

— Ні-ні! — швидко випалив Андраш, відступаючи до стенду.

А Каміль посміхнувся і взяв Аню за руку так, що вже жодних сумнівів ні у кого не залишилося: це було його щастя.

День добіг кінця, і оскільки завтра потрібно було вже збиратися назад, Каміль запропонував Ані насолодитися останні вечором у Празі і прогулятися.

Парк був майже порожній — лише кілька перехожих неквапливо проходили повз, залишаючи після себе уривки чужих розмов і сліди ароматів кави та круасанів. Ліхтарі кидали м’яке світло на доріжки, і листя, ніби знаючи, що не час для галасу, шелестіло по-особливому тихо.

Аня й Каміль ішли поруч, тримаючись за руки, не поспішаючи. Каміль щось розповідав — здається, чергову історію про водія, який загубив GPS і знайшов любов у якомусь угорському селі. Аня сміялася, але її сміх поволі танув, бо помічала, як між жартами щось інше проривається в його погляді. Щось глибше.

Коли вони нарешті сіли на лавку, Аня сперлася плечем йому на плече, і відчула, як його дихання стало трохи глибшим. Каміль мовчав, дивився кудись уперед. Потім, зібравшись, перевів погляд на Аню — вона вже дивилася на нього. З розумінням. З турботою.

— З тобою все гаразд? — м’яко запитала вона, ледь нахиливши голову.

Каміль усміхнувся куточком губ. Але ця усмішка була якоюсь крихкою, мов тонке скло.

— Я просто думаю, — відповів він. — І здається, настав час поговорити з тобою про дещо…

Він зручно сів, випрямив спину, і його пальці трохи нервово почали крутити ґудзик на манжеті. Вітер лагідно гойдав гілки над їхніми головами, ніби спонукаючи: говори вже, друже.

Каміль мовчав кілька секунд, поки його пальці зупинили своє нервове кружляння ґудзиком. Він подивився на Аню — прямо, глибоко, мовби шукаючи в її очах дозволу бути вразливим. Вітер обережно підняв пасмо її волосся, і він провів по ньому пальцями з такою ніжністю, що серце Ані забилося трохи інакше.

— Знаєш, — тихо почав він, — іноді мені здається, що весь цей мій образ… веселого, трохи безглуздого, завжди впевненого Каміля — це як костюм, який я вдягаю, щоб ніхто не побачив, що всередині. А там — усе дуже серйозно. Особливо коли це стосується тебе.

Аня мовчала, не перебивала, навіть не рухалася. Вона тільки слухала.

— Я приїхав у Прагу… не просто так, — він говорив рівно, але в голосі бриніло напруження. — Я не витримав. Не міг спати. Не міг думати ні про що інше, окрім тебе. Я жартував, сміявся по телефону, надсилав дурні повідомлення — але це все було… це все було спробою втримати себе, поки ти там, без мене.

Він відвів погляд, подивився на небо, на обриси готичних шпилів десь за деревами, потім знову повернувся до неї.

— Я приїхав, бо боявся.

Його голос став ще м’якшим, майже шепотом. Очі зволожились, але Каміль тримався, не драматизував — просто говорив правду.

— Боявся…
 

Каміль, стискаючи її долоню, затих на кілька секунд. Здавалося, він шукав правильні слова між подихами весняного вечора.

— То була весна, — нарешті промовив він, — коли все мало бути інакше. Я тоді був інший. Молодший, зухваліший, упертіший. І було в мене те, що я думав — назавжди. А потім… усе зникло. У один день. Без пояснень, без прощань. І я… я дуже довго жив у тому травні. Носив його із собою, як тінь. Якби ти тоді зустріла мене — ти б мене не впізнала.

Він усміхнувся крізь спогади. Але в очах лишався сум — не той, що тягне назад, а той, що навчив цінувати теперішнє.

— А коли ти з’явилася — я зрозумів, чому всі ті травневі бурі були потрібні. Щоб я змінився. Щоб був готовий зустріти тебе. І, чесно кажучи, я дуже боявся, що як тільки ти поїдеш, щось знову піде не так. Що доля знову… — він зітхнув і похитав головою. — Але ж я вже не той дурний хлопець, який мовчки тікає. Я той, хто приїжджає в інше місто, бо не може без тебе.

Аня мовчала. Але її пальці легко погладили його долоню, мов би шепочучи: “Я поруч”.
 

Каміль вдивлявся в темряву парку, а слова наче самі шукали виходу.

— Це було кілька років тому… я тоді ще навчався в університеті, в одному маленькому, але дуже атмосферному містечку в Європі. Вивчав туризм, як і мріяв, бо завжди любив людей, мандрівки, історії. І от там я познайомився з нею… Вона була з того ж міста. Ми сміялися, подорожували околицями на старенькому скутері, і мені здавалося, що я знайшов свою людину. Я був переконаний, що ми разом усе життя.

Каміль ковтнув повітря, згадавши, як тоді пахло весною й ароматом квітучих каштанів.

— Але одного ранку її просто… не стало. Вона поїхала. Без слів, без записки, без причини. Я навіть не знав, де її шукати. Її кімната була порожня, телефон вимкнений, соцмережі зникли. Місто залишилось тим самим, але без неї… ніби все зблідло.