Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

від вилиці аж до волосся і не пощадив дорогою лівого ока. То було жахливо. Я обтер її чоло вологою шматкою, і жінка розплющила очі.

«Де Гассан?» — прошепотіла.

«Я тут», — відказав Гассан.

Він стиснув руку жінки.

Її вціліле око повернулося до нього.

«Я йшла дуже довго і дуже здалеку, щоби побачити, чи ти насправді такий же гарний, як у моїх мріях. О так, ти гарний. Навіть ще кращий, ніж я мріяла, — вона притягнула його руку до свого пошрамованого обличчя. — Усміхнися мені. Будь ласка».

Гассан усміхнувся, і стара заплакала.

«Коли я тебе народила, ти теж усміхався, тобі про це розповідали? А я навіть тебе не пригорнула. Хай простить мені Аллах, навіть не пригорнула...»

Ми не бачили Санаубар, відколи вона втекла з трупою співаків і танцюристів 1964-го, щойно народивши Гассана. Ти ніколи її не бачив, Аміре, проте в молодості то була жінка-мрія. Коли вона всміхалася, на її щоках з’являлися ямочки, а своєю ходою вона зводила чоловіків з розуму. Зустрівши її на вулиці, і чоловіки, і жінки завжди озиралися їй услід. А тепер...

Гассан відпустив її руку та кинувся геть з будинку. Я подався за ним, але наздогнати не подужав. Лише побачив, як він, збиваючи ногами куряву, біжить угору пагорбом, де ви колись гралися. І вирішив його не турбувати. Просидів із Санаубар увесь день, доки небо зі світло-блакитного перетворилося на фіолетове. Уже й ніч запала, і хмари потонули в місячному світлі, а Гассана так і не було. Санаубар побивалася, мовляв, повернутися сюди було помилкою, можливо, навіть більшою, ніж покинути сина. Я змусив її залишитися. Був певен, що Гассан таки прийде.

І він прийшов, уранці, втомлений і знеможений, ніби не спав усю ніч. Узяв руку Санаубар обома своїми та сказав, хай плаче, якщо хоче, але дарма, бо тепер вона вдома, з родиною. Доторкнувся до шрамів на її обличчі, провів рукою по волоссю.

Гассан і Фарзана виходжували Санаубар. Годували її, прали одяг. Я відвів їй одну з гостьових кімнат нагорі. Іноді я визирав у вікно на подвір’я та дивився, як Гассан з матір’ю збирають навколішки помідори або підрізають трояндовий кущ, балакаючи. Думаю, вони надолужували втрачені роки. Наскільки мені відомо, він ніколи не запитував матір, де вона була або чому пішла, а та і не розповідала. Напевне, деякі історії воліють лишатися нерозказаними.

А взимку 1990-го саме Санаубар прийняла у світ Гассанового сина. Ще не засніжило, проте зимові вітри вже гуляли дворами, перекидаючи вазони й шурхочучи листям. Пригадую, як Санаубар вийшла з хижки, тримаючи онука, загорнутого у вовняну ковдру. Стояла й аж сяяла, а над нею нависало похмуре сіре небо, сльози струменіли по її щоках, колючий вітер роздмухував волосся, та вона притискала малюка до себе так, мовби ніколи його не відпустить. Тепер уже не відпустить. Дала потримати його Гассанові, а тоді мені, і я заспівав хлопчикові на вушко молитву, аят аль-Курсі[76].

Його назвали Сограбом — на честь улюбленого Гассанового героя «Шах-наме», як тобі, Аміре-джан, напевно, відомо. Чудовий маленький хлопчик, солодкий, як цукерочка, успадкував характер від батька. Аміре-джан, якби ж ти бачив Санаубар з тим хлоп’ям! Він став центром її існування. Вона шила йому одяг, майструвала іграшки з дерев’яних друзок, шмаття та сухої трави. Коли Сограб підхопив лихоманку, Санаубар усю ніч не спала, три дні постувала. Палила ісфанд[77] на маленькій сковорідці, щоб зняти назар — вроки. У два рочки Сограб уже називав бабусю Сасою. Вони були нерозлучні.

Вона дожила до онукового чотириріччя й одного ранку просто не прокинулася. Здавалася спокійною, умиротвореною, наче тепер уже й не проти була померти. Ми поховали її на цвинтарі, що на пагорбі, біля гранатового дерева, і я над нею теж проказав молитву. Гассан важко пережив цю втрату: знайти і втратити — від цього болить набагато більше, ніж коли просто не мати. Та ще важче смерть Санаубар пережив малий Сограб. Він ходив по будинку й шукав свою Cacy. Але ж ти знаєш, діти все забувають дуже швидко.

Доти — а то був уже 1995 рік — Шураві зазнали поразки і давно забралися геть, а Кабул належав Масуду[78], Раббані[79] та моджахедам. Внутрішні чвари між кланами точилися дуже жорстокі — ніхто не знав, чи доживе до вечора. Наші вуха звикли до свисту артилерійських снарядів, до гуркотіння гарматного вогню, а очі звикли бачити, як з-під уламків викопують тіла загиблих. Кабул за тих часів, Аміре-джан, був надзвичайно близький до так званого пекла на землі. Проте до нас Аллах виявляв милість. Вазір-Акбар-Хан атакували не надто часто, тож ми не відчули війну так болісно, як деякі інші райони.

У ті дні, коли ракетні обстріли майже вщухали, а гармати озивалися тільки вряди-годи, Гассан водив Сограба в зоопарк, щоби подивитися на лева Марджана, або в кіно. Гассан навчив сина стріляти з рогатки, і той, коли йому ще й восьми не було, став смертельно влучним стрільцем: міг з тераси поцілити у вершечок соснової шишки, спертої на цебро посередині двору. Гассан навчив Сограба читати й писати — не бажав, щоб його син ріс неписьменним, як він сам. Я теж прикипів серцем до хлопчика — бачив, як він робить перші кроки, чув, як вимовляє перші слова. Купував Сограбові дитячі книжки в книгарні біля Кінопарку — тепер її вже теж знищили, — але хлопчина ковтав їх так швидко, що я ледве встигав дарувати нові. Він нагадував мені тебе, Аміре-джан, ти в дитинстві теж любив читати. Іноді я читав Сограбові вечорами, грав з ним у загадки, вчив карткових фокусів. Я за ним страшенно сумую...

Узимку Гассан водив сина запускати повітряних зміїв. Тоді турніри влаштовували значно рідше, ніж за давніх часів, — надто довго залишатися надворі було небезпечно, — проте змагання таки проводили, то там, то тут. Гассан саджав малого собі на плечі, й вони підтюпцем бігали вулицями, наздоганяючи зміїв, і вилазили по них на дерева. Пам’ятаєш, Аміре-джан, яким вправним ловцем був Гассан? І він не втратив своєї вправності. А наприкінці зими Гассан і Сограб вішали впійманих за сезон зміїв на стінах головного коридору. Розвішували, як картини.

Я вже казав тобі, що всі ми 1996-го святкували прихід талібів, який поклав край щоденній боротьбі. Пригадую, як того вечора прийшов додому і застав Гассана в кухні — він слухав радіо. І очі його були дуже серйозні. Я запитав, що