Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

— Ти приїхав цим «Гольфом»? — спитала Чорна і показала на синє авто, яке стояло трохи віддалік.

— Еге ж. Із Гельсінкі.

— А чому ти приїхав до Гельсінкі?

— Щоби з тобою зустрітися.

Чорна прижмурила очі і вдивлялася у Цкуру, мовби старалася розгадати якусь хитромудру фігуру.

— Ти спеціально прилетів до Фінляндії, аби зустрітися зі мною? Лише для того?

— Так.

— Це після шістнадцяти років мовчання? — у її голосі бриніла прикрість і здивування.

— Правду кажучи, це не я, а моя дівчина. Вона сказала, що настала пора з тобою зустрітися.

На губах Чорної знову з’явився знайомий вигин. У голосі зачулися смішливі нотки.

— Цікаво. Твоя дівчина сказала тобі, що пора зі мною зустрітися. І ти береш та й сідаєш у літак, прилітаєш з апломбом у Фінляндію. Не домовляєшся про зустріч, не пересвідчуєшся, чи справді зможеш зі мною зустрітися...

Цкуру мовчав. Човен далі поторохкував, вдаряючись об хвилеріз. Хоча не видавалося, щоби здіймалися хвилі, і вітер був легенький.

— Я подумав, що ти не захочеш зі мною бачитися, якщо я скажу про це наперед.

— Та ти що? — здивувалася Чорна. — Хіба ж ми не друзі?

— Колись так. А зараз я не знаю. Вона безгучно зітхнула, дивлячись на озеро, що проглядало за деревами.

— Дві години вони точно будуть у місті. Ходімо поговоримо.

Вони зайшли в хату і сіли за стіл одне навпроти одного. Вона зняла шпильку. Волосся впало на чоло. Так вона стала більше подібною на давню Чорну.

— Я маю до тебе одне прохання, — сказала Чорна. — Можеш уже не називати мене Чорною? Називай мене Ері. Юдзукі також не називай Білою. Ми вже не хотіли б так називатися.

— Ці імена вже в минулому, так?

Вона кивнула.

— А я можу далі бути Цкуру?

— Ти завжди був і будеш Цкуру, — сказала Ері і тихо засміялася. — Мені не заважає. Цкуру-«творець». Безбарвний Цкуру Тадзакі.

— У травні я їздив у Наґою і зустрічався із Синім, а потім із Червоним, — сказав Цкуру. — Я можу їх далі називати Синім та Червоним?

— Можеш. Називай справжніми іменами лише мене та Юдзу ( Юдзу — скорочена пестлива форма імені Юдзукі).

— З кожним із них зустрівся і мав розмову. Не дуже довгу.

— І як вони?

— Наче все гаразд, — сказав Цкуру. — Робота також іде непогано.

— У нашій старій добрій Наґої Синій упевнено і стабільно продає «лексуси», а Червоний так само упевнено і стабільно впрошує воїнство бізнесу?

— Саме так.

— А що чувати в тебе? Усе вдається?

— Та потроху, — сказав Цкуру. — Працюю в Токіо в залізничній компанії. Робота полягає у спорудженні залізничних станцій.

— Так, до мене доносило вітром такі вістки. Що Цкуру Тадзакі невтомно будує станції в Токіо, — сказала Ері. — І має мудру дівчину.

— Ну, це наразі.

— Тобто ти ще неодружений, так?

— Так.

— Ти завжди ходиш власними дорогами.

Цкуру промовчав.

— А про що ти з ними говорив там, у Нагої? — спитала Ері.

— Ми говорили про те, що трапилося між нами шістнадцять років тому, і про те, що трапилося за ці шістнадцять років.

— А ти з ними зустрічався також тому, що тобі так сказала твоя дівчина?

Цкуру кивнув.

— Вона вважає, що я мушу дати собі раду з кількома речами. Повернувшись до минулого. Якщо я цього не вчиню, то... не звільнюся.

— Вона відчуває, що ти живеш із якоюсь проблемою?

— Так, вона відчуває.

— І думає, що це може зашкодити вашим відносинам?

— Напевно, — сказав Цкуру.

Ері взяла горня в долоні, аби відчути його тепло. Тоді знову відпила ковток.

— Скільки їй?

— На два роки старша за мене.

Ері кивнула.

— Еге. Мені також здається, що матимеш кращі стосунки з жінкою, старшою за тебе.

— Може, й так, — сказав Цкуру.

Обоє замовкли.

— Кожен живе, обтяжений якимись речами, — нарешті порушила мовчання Ері. — Щось одне пов’язане з іншим. Коли тобі здається, що ти вже дав собі раду з чимось одним, то вилазить інше. Гадаю, що звільнитися може бути не так легко. Чи тебе візьмімо, чи мене...

— Напевно, звільнитися не так легко. Однак залишати проблему в невизначеному стані також, мабуть, недобре, — сказав Цкуру. — Спогади можна затерти, але історії — ні. Так каже моя дівчина.

Ері піднялася, підійшла до вікна і відчинила його. Тоді повернулася до столу. Вітер гойдав фіранки, чулося неритмічне торохкання човна. Ері забрала з чола неслухняне пасмо волосся, поклала обидві руки на стіл, а тоді сказала:

— Але бувають і настільки затерті спогади, що вже нічого не побачиш.

— Я не маю наміру нічого відшкрябувати. Це не є моєю метою. Я тільки хочу пересвідчитися, наскільки вони затерті.

Ері подивилася на свої руки, що лежали на столі. Вони стали значно більшими і грубшими, ніж колись. Довгі пальці, коротко обрізані нігті. Цкуру уявив собі, як Ері крутить гончарний круг.

— Ти сказала, що я дуже змінився, — почав Цкуру. — Я також так вважаю. Після того як мене вигнали з групи, п’ять місяців я жив лише з однією думкою — вмерти. Я справді і всурйоз думав лише про це. Не міг думати ні про що інше. Я не хотів би здаватися пишномовним, але мені видається, що я справді був на межі. Дійшов до самого краю, заглянув досередини і прикипів поглядом. Але потім якось зміг повернутися до світу. А тоді я міг справді вмерти. Зараз, коли про це думаю, то розумію, що у мене було щось негаразд із головою. Не знаю, як це по-науковому називають: емоційний зрив, може, депресія. Тоді зі мною не все було добре. Це точно. Незважаючи на це, сум’яття я не відчував. Я мислив ясно. Усе було ідеально тихо, без жодного шуму. Дуже дивний стан, якщо зараз пригадувати.

Цкуру продовжував, дивлячись на безмовні пальці Ері.

— Після тих п’яти місяців моє обличчя стало зовсім іншим. Комплекція також змінилася настільки, що я не міг носити свого старого одягу. Коли дивився у дзеркало, мені видавалося, що мене запхали в іншу оболонку. Хтозна, може, я саме тоді