Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

Роня знову схилила голову, і ми сиділи в мовчанні, доки не почулася чиясь хода. Мені здалося, що земля під ногами завібрувала від важкості кроків.

— Роса! — пролунав суворий голос Командира.

Моє серце стислося. Я повільно піднялася з лавки, вкладаючи всю силу у свій погляд, щоб не виглядати винною.

— Ви наказували втручатись у виховання інших дітей? — запитав він, підходячи до нас. Його очі блищали холодом, а руки були схрещені на грудях.

— Я… Я просто… — почала я, але не встигла пояснити.

— За непослух ти отримаєш відповідне покарання, — різко сказав він. — У льох.

Моя душа обірвалася. Льох був найгіршим місцем, куди можна було потрапити.

Темний, вологий, із низькою стелею, льох був схожий на пастку, яка висмоктувала з тебе тепло й волю до життя. Я добре знала, що мене чекає, але не могла дозволити собі показати страх. Поглянувши на Роню, яка, затамувавши подих, дивилася на мене, я відчула, як слабкість відступає.

— Це несправедливо, — сказала я, дивлячись прямо в очі Командиру. Голос мій не тремтів, хоч усередині я вже майже кричала від розпачу.

— Несправедливо? — його губи сіпнулися в напівусмішці, але в очах було лише холодне презирство. — Справедливість тут встановлюю я, Єво.

Він зробив знак рукою, і двоє охоронців підступили ближче. Вони схопили мене за руки, ніби я могла втекти, хоча я навіть не намагалася. Я знала, що спротив лише зробить усе гірше.

— Мамо… — прошепотіла Роня, її голос зірвався, і вона зробила крок до мене. Її очі були сповнені страху й провини.

— Все добре, Роню, — сказала я, намагаючись усміхнутися. Моя усмішка була слабкою, майже непомітною, але вона була справжньою. Я хотіла, щоб вона зрозуміла: я не шкодую про свій вибір. — Ти ні в чому не винна.

Вона стиснула руки в кулаки, намагаючись стримати сльози. Я відвернулася, щоб більше не бачити її болю. Це було надто складно.

Охоронці повели мене через внутрішній двір до темного входу в льох. Повітря там було холодним, і я вже почала тремтіти, ще навіть не зайшовши всередину. Мої ноги торкнулися кам'яних сходів, і я відчула, як сирість ніби повзе вгору по шкірі, змушуючи мої кістки похолонути.

— Зайди, — коротко кинув один із охоронців, штовхаючи мене вперед.

Я ступила у темряву, і двері за мною гучно зачинилися, залишивши мене саму. Моє дихання стало частішим, і я присіла на підлогу, притиснувши коліна до грудей.

Підлога була мокрою, і вода просочувалася крізь тонкий одяг, роблячи його липким і холодним. Я провела рукою по стіні, шукаючи хоч якусь опору, але камінь був слизьким і шорстким. У цій темряві здавалося, що час зупинився.

"Чому це сталося?" — думка знову і знову прокручувалася в моїй голові. Я знала відповідь, але це не приносило жодного полегшення. Все, що я зробила, було правильним. Але чи варто це теперішніх страждань?

Мої руки почали тремтіти сильніше, і я обійняла себе, намагаючись зберегти хоча б залишки тепла. Я не знала, скільки минуло часу. Може, година. Може, більше. Холод пробирав до кісток, і я відчувала, як сили залишають мене.

"Не можна засинати. Не можна здаватися", — повторювала я собі, але моя свідомість вже починала затьмарюватися.

Коли двері нарешті відкрилися, я ледве підняла голову. Світло вдарило по очах, змусивши мене заплющитися.

— Вставай, — пролунав голос охоронця, але я не могла поворухнутися. Мої руки й ноги були настільки онімілими, що я ледь відчувала їх.

Я відчула, як мене грубо схопили й підняли. Мої ноги підкосилися, і я мало не впала, але мене втримали.

— Нехай сама йде, — кинув інший голос.

Охоронець розтиснув руки, і я намагалася зробити крок, але замість цього впала на коліна. Моє тіло більше мене не слухалось.

— Вставай, Роса! — голос був різким, але далеким, ніби я чула його крізь товщу води.

Я намагалася підвестися, але все навколо закрутилося, і темрява поглинула мене остаточно.

Наступного ранку я прокинулася від болю в м’язах і гострого холоду, який ніби засів глибоко в моїх кістках. Відчуття слабкості було настільки сильним, що я навіть не одразу змогла підвестися з ліжка. Кожен рух здавався випробуванням. Але я знала, що сьогоднішнє тренування пропускати не можна.

Софія, яка спала на сусідньому ліжку, вже сиділа з прямою спиною, акуратно розчісуючи свої довге каштанове волосся. Її рухи були повільними, майже медитативними. Вона кинула на мене уважний погляд, і я відчула, як її очі ніби проникають у саму глибину моєї душі.

— Ти впевнена, що можеш? — тихо запитала вона, обережно відклавши гребінець.

Я не відповіла одразу. Глибоко вдихнула, збираючи сили, і повільно спустила ноги на холодну підлогу. Шкіра одразу покрилася мурашками.

— У мене немає вибору, — сказала я, намагаючись звучати впевнено, хоч голос трохи тремтів.

Софія нахилилася вперед, спираючись ліктями на коліна. Її вираз обличчя став серйозним, навіть трохи суворим.

— Є вибір завжди, Єво. Ніхто не змусить тебе тренуватися в такому стані. Ти й так уже показала всім, наскільки ти сильна.

Я повернула до неї голову й подивилася прямо в очі. У цих словах було щось особливе, те, що змусило мене задуматися. Але я одразу відкинула сумніви.

— Якщо я зараз здаюся, це означає, що вони перемогли, — відповіла я, випрямивши спину. Мої слова прозвучали твердо, але всередині я відчувала, як це рішення з’їдає залишки моїх сил.

Софія зітхнула і підвелася, поправляючи форму, яка висіла на ній ідеально, ніби вона була створена саме для неї.

— Гаразд, тоді я піду поруч із тобою, щоб ти хоча б не впала дорогою, — сказала вона з легким усміхом, що ледь торкнувся її губ.

Ми вийшли з кімнати разом. В коридорі, як завжди, було прохолодно, але світло, яке пробивалося крізь вузькі вікна, ніби нагадувало, що життя триває, попри все.

На полі вже зібралися всі учасники нашої групи. Всі виглядали підготовленими й налаштованими, окрім мене. Я помітила, як кілька пар очей вп’ялися в мене, і з їхніх поглядів легко можна було прочитати здивування, а іноді й глузування.