Тесс Геррітсен - Двійник

— подумала вона. — Мені це просто здавалося, тоді як він ховав від мене свої почуття, так само, як я ховаю свої. Ми чудова пара — дует незворушних. Щотижня на нашому столі опиняється трагедія, але я ніколи не бачила його сліз, а він — моїх. Ми займаємося справами смерті, наче двійко робітників на фабриці».

Йошима скінчив підписувати банки для зразків і розвернувся. Вона досі стояла поряд із ним.

— Вам щось потрібно, докторе Айлс? — запитав він. Ані в голосі, ані в обличчі його не було жодного натяку на те, що тільки-но відбулося між ними. Це знову був той Йошима, якого вона знала: тихий, вправний, завжди готовий допомогти.

Мора відповіла тим же. Дістала з конверта, який принесла із собою, рентгенівські плівки, повісила знімки Ніккі Веллс на лампу.

— Сподіваюся, ви пам’ятаєте цю справу, — сказала вона й увімкнула світло. — Це було п’ять років тому, у Фітчбурзі.

— Як звали жертву?

— Ніккі Веллс.

Він насупився, дивлячись на рентген. Одразу ж зосередився на кістках зародка на тазу матері.

— Та вагітна жінка, яку вбили разом із сестрою?

— Отже, пам’ятаєте.

— Обидва тіла було спалено?

— Саме так.

— Пам’ятаю, то справа доктора Гобарта.

— Я не знайома з доктором Гобартом.

— І не могли б бути. Він пішов за два роки до того, як ви до нас приєдналися.

— Де він тепер працює? Я хотіла б із ним поговорити.

— Це буде непросто. Він помер.

Мора спохмурніла.

— Що?

Йошима сумно похитав головою.

— Доктору Тірні було так важко. Він почувався відповідальним за це, хоча просто не мав вибору.

— Що сталося?

— З доктором Гобартом були… проблеми. Спочатку він загубив кілька знімків. Тоді переплутав органи, про що дізналася родина покійного. Вони подали на нас до суду. То був справжній безлад, погана слава, однак доктор Тірні підтримав колегу. А потім із пакета з особистими речами зникли ліки, і вибору в нього не лишилося. Він попросив доктора Гобарта піти.

— І що було тоді?

— Доктор Гобарт прийшов додому й випив жменю «Оксіконтину». Його знайшли тільки за три дні. — Йошима помовчав. — Ніхто не хотів братися за його розтин.

— Його компетентність колись викликала сумніви?

— Іноді він помилявся.

— Помилки були серйозні?

— Я не зовсім розумію, про що ви.

— Цікаво, чи міг він пропустити ось це? — Мора вказала на знімок, на яскраву смужку металу в лобковій кістці. — Його звіт про Ніккі Веллс не пояснює природи цього шматка металу.

— На цій плівці є й інші тіні від металу, — зауважив Йошима. — Я бачу тут гачок від бюстгалтера. А це схоже на застібку.

— Так, але гляньте на бокову проекцію. Ця металева смужка розташована всередині кістки, не на ній. Доктор Гобарт нічого вам про це не говорив?

— Не пригадую. У звіті цього немає?

— Ні.

— Тоді він, певно, вирішив, що це щось незначне.

«Тобто, на суді над Амальтеєю це, напевно, й не згадувалося», — подумала Мора. Йошима повернувся до своїх обов’язків — складання відер та мисок, збирання паперів на дошці. Хоча в кількох футах від неї лежала мертва молода жінка, Морина увага була прикута не до свіжого тіла, а до рентгену Ніккі Веллс та її зародка, до їхніх кісток, які вогонь сплавив у єдину обвуглену масу.

«Навіщо ти їх спалила? Який у тому був сенс?» Може, Амальтея відчувала задоволення, споглядаючи, як їх пожирало полум’я? А може, сподівалася, що цей вогонь знищить дещо інше, якусь частинку її самої, яку вона не хотіла показувати?

Зі склепіння черепа зародка вона перевела погляд до яскравого уламка в тазу Ніккі. Тонкого, як…

«Лезо ножа. Відламаний шматок леза».

Але ж Ніккі вбив удар по голові. Навіщо бити ножем жертву, якій ти щойно розбила лице ломом? Мора дивилася на металеву скабку, її раптом уразило розуміння того, наскільки вона важлива, і від цього її спиною пробіг холодок.

Вона підійшла до телефону, натиснула кнопку інтеркома.

— Луїз?

— Так, докторе Айлс?

— Можете з’єднати мене з доктором Дальджітом Сінгхом? Лабораторія судово-медичної експертизи в Огасті, штат Мен.

— Хвилинку. — Тоді за мить: — Доктор Сінгх на лінії.

— Дальджіте? — звернулася до нього Мора.

— Ні, я не забув про обіцяну вечерю, — відповів той.

— Може, це з мене вечеря, якщо відповісте на моє запитання.

— Яке саме?

— Ті рештки, які ми викопали у Фокс Гарбор. Їх уже ідентифікували?

— Ні, потрібен ще час. Жодна заява про зникнення в округу Волдо чи Генкок не підходить до цих кістяків. Або вони дуже старі, або ж люди були не тутешні.

— Ви ще не робили запит до НІКЦ? — запитала Мора. Національний інформаційно-кримінологічний центр, яким керувало ФБР, мав базу даних зниклих людей у всій країні.

— Так, але зважаючи на те, що звузити пошук до хоч якогось десятиліття не вдалося, я отримав кілька сторінок імен. Усе, що стосується Нової Англії.

— Може, я допоможу вам звузити пошук.

— І як?

— Беріть тільки випадки зникнень з 1955 по 1965 роки.

— Можна спитати, як саме ви дійшли висновку, що потрібне саме це десятиліття?

«Бо тоді моя мати жила у Фокс Гарборі, — подумала Мора. — Моя мати, яка вбивала людей».

Однак уголос сказала лише:

— Маю підстави так вважати.

— Ви така загадкова.

— Я все поясню, коли зустрінемося.

Ріццолі нарешті пустила Мору за кермо — тільки тому, що саме в її «Лексусі» вони прямували на північ до магістралі штату Мен. Уночі з заходу прийшов грозовий фронт і Мора прокинулась від того, що по даху барабанив дощ. Вона зварила собі кави, прочитала газету — усе, як звичайного ранку. Як швидко старі звички взяли своє, навіть перед лицем страху. Минулу ніч вона провела не в мотелі, повернулася додому. Позамикала всі двері й лишила світло на ґанку — сумнівний захист від загроз ночі, та все одно вона проспала грозу й прокинулася з відчуттям, що контролює своє життя.

«Годі з мене страху, — подумала вона. — Я не дозволю йому знову відвернути мене від мого ж дому».

Тепер, поки вони з Ріццолі їхали до Мена, де темніли