Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

Довга дорога. Та мене це не бентежило. Як я й припускала, довелося якийсь час просидіти під дверима. Десь години дві.

- А ти швиденько повернулася.

Я зробила вигляд, що зовсім і не спала. Повільно підвелася.

- Замерзла, мабуть? Що, забула як відмичками користуватися? - спитала дівчина, підійшовши вже впритул.

- А як же особистій простій і всяке таке?

- Ой, я тебе прошу. - дівчина швидко відчинила двері і пропустила мене вперед. - Мені хоч не заливай.

Від неї пахло дорогими спиртними напоями. Втім, як завжди. А ще вона трохи похитувалася. І тут я могла її зрозуміти. Іноді хміль в голові — то необхідна міра. Коли ти хочеш щось забути, або від чогось відволіктися.

Я увійшла і одразу стала збоку, щоб вона могла пройти. Вайолет першим ділом запалила лампу. Вказала мені рукою на стілець.

- Піч трохи капризна. Тут ми з нею одинакові. Тому ми і знайшли спільну мову. - хіхікнула напівхимерниця і сірником запалила заздалегідь заготовлену закладку.

Потягло димком. Я принюхалася. Люблю цей запах.

- Вибач. Тобі я нічого не прихопила. - знизала плечима Вайолет з легкою посмішкою на обличчі.

Я вмить пригледілася до неї. Посмішка мені сподобалася. Трохи наївна, трохи добра, трохи справжня. Така посмішка викликає позитивні відчуття. Довіру, чи що. Я постаралася запам’ятати її в усіх деталях.

- Здається, у тебе в столі ще залишилася одна пляшечка. - я зробила трохи хитру посмішку зі свого багатого арсеналу посмішок.

- Ні-і-і. Я перевіряла. - похитала головою Вайолет.

- Я б перевірила ще раз. - сказала я самим байдужим тоном, відвернувши голову в інший бік.

Секунду Вайолет кліпала очима, потім новий від посмішки розплився по її обличчю.

- А-а-а. То ти вже встигла похазяїнувати. - вона засміялася, підходячи до столу. - Точно. Але, думаю, ти не образишся, якщо я не буду перебивати смак вина за кілька великих срібників… оцим ось.

Вайолет в одній руці тримала принесене мною вино, а іншою показувала на свій живіт. Майже принижувала те вино, що я принесла. Я зітхнула. Вона засміялася і відставила пляшку на стіл. Озирнулася на піч. Підійшла до неї і кинула декілька сухих гілок тоненьких, потім товстіше і ще товстіше. Знову повернулася до мене.

- Як ти так умієш зникати? Ніхто тебе знайти не може. - з запалом вимовила напівхимерниця.

- У мене є гарні друзі. - примружила я очі. - Вони іноді підказують мені як саме я маю зникнути.

Натяк був зрозумілим. Вайолет усміхнулася і закивала. Мої слова адресувалися до неї і вона це прекрасно розуміла.

- На те й існують друзі, чи не так? - вона поглянула на мене пронизливим поглядом.

Я ніяк не відреагувала. Напівхимерниця сіла знову на стілець. Поглянула на пляшку і одними губами сказала їй “Ні”. Повернулася до мене з черговою чарівною посмішкою зі своїх, як виявилося, теж багатих запасів. Я постаралася запам’ятати і цю. Ми мовчки дивилися одна на одну. Вона прикусила губу.

- Чим можу допомогти? - спитала вона без натяку на агресію чи якусь іншу негативну емоцію.

- Я не для того прийшла. - відповіла я. - Товстосум і його синочок. Пам’ятаєш?

- Ох, якби я всіх їх пам’ятала, якщо ти розумієш, про що я. - засміялася Вайолет, не звертаючи увагу на мій серйозний вигляд. - Тобі хтось із них припав до душі? Хочеш знати, чим вони займаються, коли ніхто їх не бачить?

- Ага. Люблю мерців, знаєш. - я посміхнулася таємничою посмішкою і з приємністю усвідомила, що Вайолет у всі очі запам’ятовує її. - Такі, щоб бліді і сухі. Наче кров з них висмоктали.

Вайолет дивилася мені в очі. Я в її. Довга хвилина пройшла до моменту, поки вона заговорила.

- Значить, ти трохи обізнана. Що знаєш?

- Те, що справою зайнялися астактиди.

Напівхимерниця озирнулася на піч. Зняла плаща. Пішла його повісила, подивилася на мене з питальним виразом обличчя. Я похитала головою. Вона сіла.

- Синочок третього. - сказала вона.

Я кивнула.

- Щось відомо таке, чого не знаю я?

Піднявши задумливий погляд до стелі, я підібгала губи. Потвори з синім обличчям? Золоті цвяхи всередині драйтлів, що роблять їх майже невидимими для сітки відчуттів будь-якої Відьми? У мене є свій кістяний драйтл? Чи, може, розповісти, де я ховала свої молочні зуби в дитинстві?

- Знаю, що лідерів так і не знайшли.

- Офіційно не знайшли. - слушно зауважила Вайолет.

- Угу. Значить, маєш шанс.

- Якщо розшукмейстер, отой набридливий Войд, не докопався до них, і в-кожну-дірку-заглядавці астактиди не змогли знайти… То у мене це обов’язково вийде. - вона зробила криву посмішку і похитала головою. - Дякую, що ти такої високої про мене думки, та я… - напівхимерниця підвела очі до стелі. - пас.

Я вперла в неї важкий погляд. І не приховувала свою злість. Ще й трохи додала зайвої. Мені це не складно.

- Вибач, якщо я трохи сп’яніла і щось кажу не те. - вона усміхнулася.

Та зовсім скоро погляд її став серйозним. Я бачила це в її очах. Вона справді не розуміла. Я усміхнулася внутрішньою посмішкою. Як же ми з тобою схожі, Вайолет. Ти теж нікому не довіряєш. Ти теж навіть не думаєш в бік того, що хтось може хотіти тобі допомогти.

- Думаю, Дред з більшим бажання буде говорити зі мною, ніж з тобою.

Вайолет задрала голову, обмірковуючи мої слова. Своє здивування не видала жодним чином. Вона ніяк не могла вирішити, навіщо це мені.

- Ми домовлялися. - пояснила я. - Я завжди тримаю слово.

Погляд в погляд. Очі в очі. Вона трохи опустила голову і кивнула. Прийняла.

- Добре. Мені збиратися?

- Підемо вдень. Я знаю пару місць, де можуть бути лідери. Думаю, ти теж знаєш таких парочку. - запропонувала я.

Двері смикнулися. Потім в них почали бити кулаком. Перелякані очі Вайолет вперлися в мене. Я зіскочила зі стільця і хутко направилася у бік кімнати, куди мене підганяла Вайолет. Сховавшись одразу за одвірком і притиснувшись до ще прохолодної стіни спиною я застигла в темряві. Дівчина побігла відчиняти двері.