Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

- Ти можеш все. - я округлила очі, створивши собі вираз непереборного захвату на обличчі. Навіть тіньовик би мені зааплодував.

- Заткнися вже. - не оцінив моєї гри Схов.

Він взяв бокал і одним залпом осушив його до самого дна. Витер рота рукавом.

- Дороге.

- Мені для тебе нічого не шкода. - швидко закліпала я очима.

Схоже, він хотів сказати якусь лайку. Виховання не дозволило. Залишалося тільки здогадуватися, що він у цей момент казав про мене подумки.

- Як справи? - сказала я тоном п’ятнадцятирічної дівахи, якій сильно сподобався хлопець, але вона не знає, як почати з ним розмову.

- Ти знов за своє?

- Ти ж мене знаєш. - усміхнулася я, все ще тримаючи вираз обличчя тієї дівчинки з далеких спогадів.

Схов важко зітхнув. Покрутив виделкою у своїй смаженій картоплі.

- От прийшла дізнатися, як справи у мого найкращого друга.

- Як у мене справи? - він оживився. - Тоді слухай.

І мені довелося слухати. І про те, що заробітки останнім часом у нього сильно впали. Чому? Бо Відьми всіх кланів ледь не полювання на нього оголосили. І про те, що у друга дядька його тітки лікарі знайшли якусь болячку. І про те, що його менша дитинка вночі, коли він спав, так сильно вкусила його за вухо, що воно набрякло і довелося до ранку тулити до вуха сніг. А коли розвиднілося, то Схов помітив, що вухо від холоду снігу посиніло і тому негайно довелося його вигрівати. І як тут не засміятися було? Добре, що я не мала емоцій і з розумінням кивала і прицмокувала, коли він розповідав про чергову свою невдачу. Робити собі вираз співчуття на обличчі доволі легко. Тим паче, що в такі моменти люди особливо не придивляються до твого виразу і легко можуть пробачити тобі невеликі неточності у відображенні тих чи інших почуттів із потрібного мішка відповідних емоцій.

Словом, ми провели час, як і колись. Схов жалівся у притаманній тільки йому кумедній манері, а ми… тобто тепер уже я сама намагалася не сміятися, вставляти свої репліки схвалення, засудження і підтримки, де це було потрібно.

Потім він зітхнув. Виговорився. Підібгав губи. Повисла тиша. Він опустився до своєї улюбленої картоплі.

- Ну, а в тебе що нового?

Я теж розповіла йому кілька історій. Дві з них були цілком видумані. Але схожими на правду, клянуся. Навіть рідна матір би мені повірила. Хоча, її зовсім не цікавило, як у мене йдуть справи і чим саме я займаюся. Мене вона повернула тільки через ту обіцянку влади, яка виявилася черговою брехнею.

- Так що, найкращий спосіб заробити — це довідатися якусь цінну інформацію у свого друга і продати її тому, кому не встиг він сам. - констатувала я і підбила підсумок своїй розповіді.

- Ха. Біла Відьма. Їй немає справи до таких як ти.

- Її цікавлять тільки інші Відьми? - я здивовано підняла брови.

- Ніхто не знає, що нею керує. Які в неї мотиви? Ніхто цього не знає. І саме тому її всі шукають. Хочуть зрозуміти, вона ворог чи друг. Та всіх їх чекає невдача. Бо їй все одно і на Відьом і драйтлів. Я думаю, що вона тут не надовго.

- Чому?

- Має якісь справи. Вирішить їх і попрямує далі. Дивись сама — скільки їй років? А ніхто до недавна не чув про неї і слова. Значить, вона не тутешня. Як прийшла, так і піде. Якщо вже не пішла.

Я знизала плечима, не даючи ніяких суджень його твердженням.

Потім ми ще трохи поговорили і я дістала монети. Тепер я мала змогу платити наперед. Замовила собі нового плаща. Хоч Схов і пручався, зводячи до того, що зараз дуже важко знайти справді гарну річ, ми швидко зійшлися на ціні. А сам плащ я забрала через пару днів.

- Тепер таким поважним мешканцям Ксерону, як ти, потрібно обачніше ходити вулицями міста. - я всміхнулася.

Схов тільки брови підняв, згрібаючи монети зі столу.

- Ну, ти хіба не чув про замах на сина… - я прочистила горло, навмисне не сказавши це вголос.

- Краще б і тобі не чути.

Тепер вже настала моя черга піднімати брови.

- Високі справи, високі ставки, надто небезпечно.

- І нічого не ясно. - я кивнула головою. - Але лідери не вміють тримати язик за зубами. Увесь час розказують брудні історії про пихатих паничів.

- Кажуть, що ніяких лідерів не було. - підібгав губи Схов.

- Хто ж їх міг так налякати? - я схрестила руки на грудях і дивилася в стелю, роблячи вигляд, що посилено думаю.

- Драйтли, хто ще.

- А драйтли де?

Схов знизав плечима.

- Хм. Лідерів налякали драйтли. А хто ж міг налякати самих драйтлів? - я знову дивилася в стелю. - Хіба що астактиди. - весело хіхікнула я.

Але коли опустила голову, то схов уже накивав п’ятами. Я чула його важкі швидкі кроки за спиною. Схоже, що слово “астактиди” має якусь магічну дію. Я зітхнула.

До наступного пункту мого призначення я йшла знову сама. Увесь день тіньовик уникав спілкування зі мною. Іноді я відчувала, що він знаходиться десь поблизу, інколи ні. Може, був на мене злий. Або мав якісь інші причини так поводитися. Я ж не могла залізти йому до голови. Хоч іноді і хотілося. Не для того, щоб що-небудь дізнатися, а просто щоб розтрясти його мізки. За умови, що вони в нього є. Бо інколи складалося протилежне враження. Ну, і ще для того, щоб просто його позлити.

Темні вулиці. Темна погода. Напевно, вночі завжди так. І ліхтарі горіли не всі. Але я почувалася затишно. Може, це дивно звучить, коли мова йде про звичайнісінькі нічні вулиці величного Ксерону. Та це була правда. Мені комфортно ходити його хвилястими вулицями ночами. Я розглядала по дорозі всі місця, де це дозволяло світло ліхтарів. Поспішати було нікуди. Ще й чекати доведеться. Тому повільним кроком я йшла собі містом, дихаючи майже весняним повітрям. Так, ще холодно. Ще сніг де-не-де лежить пагорбочками. Тоненька крига на маленьких калюжах. Але подих весни вже пролітав у повітрі від дому до дому. Якраз той період, коли ти навіть морозам вже радієш, бо точно знаєш, що незабаром вигляне сонце і почне теплішати. Тому я цілком відсторонилася від усіх своїх проблем і віддалася цьому чудовому запаху нової пори роки. Я насолоджувалася і цими ліхтарями, і тими перехожими, що мені траплялися, і навіть імпульсу тіньовика, що увесь час то з’являвся, то згасав.